— А як же я цей фокус зробив?
Люда швидко догадалась.
— Монета була у вас в роті.
— Молодця, правильно... Ну, давайте вилазити.
Перший виліз Марко і сказав, що ще раз пірне. Він сплигнув з корми і зник. Не дожидаючись, поки Марко появиться з води, Люда і Левко піднялись на шхуну. Марко не випливав. Люда одягалась і не спускала очей з моря. Юнги все не було. Минуло хвилин три-чотири — Марко не з’являвся. Люда стиснула губи, неприємне відчуття кололо холодком у грудях. Стах, глянувши на неї і, очевидно, зрозумівши, в чім справа, сердито сказав:
— Та годі б йому балуватися.
Левко й Андрій посміхнулися. Люда здивовано подивилась на них.
За хвилину все вияснилося. Біля шхуни з води спливло догори дном відро. Ось воно перевернулося, і з-під нього показалася Маркова голова. Левко пояснив Люді цей фокус. Марко, пірнувши, проплив під водою до корми, куди раніш скинув відро. Набравши ще раз повітря, він пірнув з відром на голові. Це вимагає великої спритності, бо відро, наповнене повітрям, рветься нагору. Треба взяти ногами якусь вагу, розрахувавши, щоб вона була не дуже легка і не дуже важка, бо в першому випадку людину винесе на поверхню, а в другому потягне на дно. Під водою людина з відром на голові може пробути значно довше; ніж без нього, бо відро відіграє роль повітряного дзвона, в яких колись спускали під воду водолазів.
Люда зацікавилася цими фокусами, і, коли Марко виліз на шхуну, вона попросила, щоб він найближчим часом неодмінно навчив її пірнати з відром. «Колумб» під мотором і парусами взяв курс на Лузани.
XV. ЦИГАРКИ З ТРИФЕНІЛОМЕТРИНОМ
Анч застав професора Ананьєва дома. Вчений сидів у своїй кімнаті, перегортаючи книгу. Він радо привітав гостя і спитав про фотографії.
— Кілька приніс, — відповів Анч, — решту цими днями. Я вже казав Людмилі Андріївні, що хочу зробити для вас спеціальний фотоальбом, присвячений Лебединому острову.
— Давайте ваші фото і сідайте, — запросив професор Анча. — Я сьогодні відпочиваю. Ранком закінчив статтю, в якій виклав свій погляд на проблему добування гелію в цій місцевості. Теоретично-технічна проблема торіогелію розв’язана.
Анч поклав на стіл перед професором кілька фотографій. Поки професор уважно розглядав роботи фотографа, останній швидко оглянув кімнату і стіл. Він помітив, що вікна відчиняються досить легко, що двері без защіпки зсередини, простий дерев’яний стіл з однією шухлядою служив за письмовий. На столі лежали стосиками книги та папери. В розкритій теці побачив рукопис — професор, видно, щойно закінчив його переглядати й виправляти. Праворуч на купці газет лежав грубий новий портфель з розстебнутими ремінцями й ключиком у замку.
Професор Ананьев проглянув фотографії, відклав їх і згорнув теку.
— Признатися, я не сподівався, що фотографії вийдуть так вдало, — сказав він Анчу. — Техніка їх виготовлення бездоганна, вони свідчать про художній смак.
— Ви говорите мені компліменти. — Анч трохи нахилив голову.
— Ні, ні, — заперечував Ананьєв, розкриваючи портфель і засовуючи туди теку. На жаль, він не бачив хижого виразу очей свого відвідувача, що стежив за кожним його рухом.
— Розказуйте, як ви тут влаштувалися, розказуйте про свої успіхи, — з надзвичайною люб’язністю звертався професор до Анча. — Чаю хочете?
— Ні, дякую. Пити не хочеться. А от коли дозволите закурити цигарку...
— Прошу, прошу...
Анч витяг портсигар, взяв з половинки, де лежали три цигарки, крайню, уважно подивився на неї, чи немає на мундштуку позначки олівцем, і закрив портсигар. Але в ту ж мить ніби надумався, знову відкрив портсигар і простяг професорові.
— Вибачте за неуважність... Може, закурите?
Професор завагався.
— Ох, спокуса... — сказав професор і — капітулював. Він узяв-таки з портсигара цигарку.
Анч сховав портсигар, витяг коробку з сірниками, черкнув і запропонував професорові вогонь.
Але той устав, пройшовся по кімнаті, а поки повернувся — сірник догорів. Анч черкнув другий сірник. І знову Ананьєв не закурив цигарки. Він ходив по кімнаті й розповідав Анчу якусь університетську історію. Фотограф прикурив сам, викинув зотлілий сірник, а потім спокійно запалив третього, тримаючи його у витягнутій руці. Цього разу професор забрав у нього сірник, розворушив край цигарки і закурив, одразу глибоко затягуючись.
Коли б у кімнаті був сторонній спостерігач, він помітив би, що фотограф наче заспокоївся. На обличчі зник вираз якогось глибокого, хоча ледве помітного хвилювання, натомість в очах з’явилась зацікавленість, а у виразі всієї по статі — чекання. Він глянув на годинник. Професор Ананьєв продовжував ходити по кімнаті і говорив далі. Іноді він зупинявся, набирав багато диму і майстерно випускав його великими сіро-синіми пухнастими кільцями. Він скурив цигарку, викинув у відчинене вікно недогарок і знову сів у просторе дерев’яне крісло власної роботи Стаха Очерета. Воно полюбилося професорові, і зараз він запевняв свого гостя, що в цьому кріслі його огортає натхнення.