— Де ж човен?
— Сховав його в протоці, в очеретах.
— Треба принести його на морське узбережжя і ховати десь у шелюгах, над морем.
— Вночі перенесемо.
— Гаразд. Які новини?
— Бачив людей, що приїхали сьогодні машиною з Лузан. Розказували, вночі прийшов чужоземний пароплав. Щось з ним трапилося в морі, машина зламалася, чи що, так він ото в найближчий порт зайшов.
Анч підозріло дивився на інспектора. Щось йому надто пощастило: мотор доставив його туди, там він швидко купив човен, зустрів людей на машині з Лузан і привіз новину, якої фотограф уже ждав. Але коли справді пароплав прийшов у Лузани, то треба прискорювати події.
— І чого ви бідкаєтесь з цим підсвинком, наче він ваш родич? — спитав Анч.
— Дідько його візьми, — відповів інспектор, — але мене зло бере на оте дурне дівчисько, що зустріло мене в міському вбранні.
— Сподіваюся, вам уже недовго це терпіти, — сказав Анч, слідкуючи за інспектором.
Ковальчук запитливо глянув на нього і, нахилившись, пошепки прохрипів:
— Може, цим пароплавом?
Те, що Анч прочитав в очах інспектора, наполовину зменшило його підозріння — скільки там було зрозумілих йому бажань і надій.
— Слухайте, Ковальчук, ви певні, що ваша Знайда така вже дефективна? Тільки кажіть правду.
Інспектор нахмурився. Він, мабуть, краще не відповідав би на це запитання, але Анч дивився на нього вимогливо і рішуче.
— У всякому разі я виховував її з такою думкою про саму себе. В дитинстві, по-моєму, вона, безперечно, такою була. Останні роки я теж не помічав нічого, що могло б змінити моє переконання.
Закінчив Ковальчук уже не так впевнено, як почав.
Анч нічого не сказав, і вони пішли до хати. Знайди там не було. Фотограф задумався і став мовчазний.
— Наступного вихідного дня в Соколиному відбудеться рибальське свято, — сказав інспектор. — Можливо, приїдуть з міста.
— Що це за свято? — поцікавився Анч.
— А це свято буває щороку в цей день. Воно стало традиційним. Звичайно на цей час підсумовують вилов за першу половину сезону, перевіряють наслідки змагання між бригадами, влаштовують колективний обід, танці, грає музика. У бухті відбуваються змагання з плавання та веслування.
— Метушні під час свята багато?
— Безперечно, коли щось треба зробити, то це була б найкраща нагода. Але вам, мабуть, слід бути обережним через приїзд чужих. Приїздить їх, правда, небагато, але навідуються майже завжди.
— Хто минулого разу приїздив?
— Приходив ескадрений міноносець «Невтомний».
— Гаразд. Це не так страшно. Документи мої в порядку. А от вам нове завдання. Завтра треба їхати до міста, купити там портфель, точно такий, як у професора Ананьєва. Зайдіть до нього і побачите цей портфель на столі. Крім того, ви передасте мої листи.
— Листи? Кому? — злякався Ковальчук.
— В найближчій від порту їдальні «Кавказ» щодня від дев’яти до десяти ранку, від двох до трьох дня і від семи до восьми вечора снідає, обідає і вечеряє іноземний моряк, з пов’язкою через око. Ви сядете за сусідній столик. В руках триматимете місцеву газету, згорнуту трубкою. Коли помітите, що моряк звернув на вас увагу, розгорнете газету, продивитесь, потім згорнете вчетверо і покладете на стіл та прикриєте ложкою. Після того як моряк закінчить їсти й піде, ви пересядете за його столик, а газету покладете на стілець біля себе. Через кілька хвилин моряк повернеться, попросить пробачення, скаже, що забув газету, візьме із стільця вашу і піде. Коли ви закінчите їсти й виходитимете з їдальні, то захопите газету, яку залишить моряк, але на іншому стільці. То теж місцева газета. Бережіть її, як найдорожчий документ, і привезіть мені. Зрозуміли?
— А коли...
— Що — коли? Ніяких «коли». Все мусить бути зроблено так, як я кажу, от і все. Тримайтеся нормально, байдуже, до іноземного моряка можете виявити цікавість, але без настирливості.
Після цієї розмови Анч почав розшукувати виготовлену ранком цигарку.
Він переглянув свої речі, уважно оглянув кімнату й комірчину, але ніде не знайшов позначеної цигарки. Він припускав, що міг забути позначити цигарку і поклав її разом з іншими в другу половину портсигара. Але хто ж бачив його портсигар? Правда, він залишив його в комірчині, коли виходив з колумбівцями у двір, поки Люда допомагала Знайді переодягатися. Припустити, що дівчата заходили в комірчину і витягли отруєну цигарку, він не міг. Лише один він знав про ту цигарку, яку виготовляв без свідків.
Анч відчув неспокій. «Треба швидше закінчувати тутешні справи», — твердо вирішив він. Зачинившись у кімнаті, розгорнув на столі місцеву газету, дістав з чемодана пляшечку з ярличком «фіксаж-розчин» і почав, умочаючи в нього перо, писати по газеті. То було спеціальне хімічне чорнило, яким він записував подвійним шифром на газеті потрібні йому відомості. Писання зайняло час майже до вечора.