*
Яка це мука, — каже вона вранці. Вона шурхає і грюкає. Відчиняє двері і впускає ранкове світло. Яка, — запитую. Що ти мусиш так їздити, — відповідає вона. Я кажу, що люблю їздити. Вона не любила ніколи, а тепер то взагалі. Ніколи нікуди. Один раз до санаторію яких сорок років тому. Сорок? Більше. Зо три рази — відвідати сина. І все. Тепер лише десять кроків туди і десять назад, шурхаючи. Ніби тіло врешті визнало поразку перед страхом невідомості. Наче страх її врешті подолав. Вона рухається — шур-шур-шур. Це мучеництво, — каже вона, — з тими поїздками. Скільки це кілометрів? Чотириста, — відповідаю. Загалом не надто багато. Завтра Гданськ, потім Познань. Ісусе, — каже вона, відвертається, йде з ранкового світла у глибину дому. Іде до кухні, яка з плином часу стала якоюсь малою. Вона теж зменшилася. Я ступаю за нею, втягаючи непорушний запах дому. Я завеликий, щоб вільно розвернутися. Тому волію сидіти на веранді і дивитися на город, на дерева, які тут ростуть, скільки себе пам’ятаю. Я завеликий, аби вільно розвернутися всередині і у цьому давно застиглому запахові. Заварюю собі каву і виходжу на ранкове світло. Вона йде за мною. Чую: шур-шур-шур. Каже, аби взув капці, бо застуджуся. Я відповідаю, що не люблю, ніколи не любив і не мав. Натомість завжди любив їздити і їздив. Вона дивиться на мої босі ноги, і я бачу, як її трясе. Вона безпорадна. Може лиш сказати, щоб я не ходив босий і стільки не їздив. Ні вночі, ні тоді, коли холодно, взагалі. Вона вже тільки це може для мене зробити. Дріботіти за мною, коли з’являюся, і повторювати, що застуджуся. Більше нічого. Закутана у светри в середині серпня. Десять кроків туди і десять назад. По колу. Вона ніяк не може наблизитися до мого життя. Лише ці капці і чи в машині, коли я так їжджу, достатньо тепло. Я кажу, це немає сенсу, вже нічого не зміниться. Хіба досягну її віку, то почну мерзнути і почну боятися, і тоді закутаюся і перестану виходити з дому. Вона мене взагалі не слухає. Сідає на осонні. Веранда виходить на схід. Вона від самого початку не хотіла тут жити. Хотіла десь у середмісті, в якомусь бетоні, на якомусь там поверсі. Завжди про це казала. Добре пам’ятаю. Тоді я виходив з дому і волочився осінніми полями. Верби, стояча вода у западинах, запах жовтня. Далекий відгомін міста. Вона хотіла в якомусь мурашнику. Аби хтось був за стіною. Аби просто вмикати калорифери, а не цей кокс, не його гострий запах із пивниці, і щоб не пильнування печі. Може, вона вже тоді мерзла. І боялася стежок, які вели через зарості до крамниці, до автобуса. У її рідному селі доми стояли один біля одного. Паркан до паркана. А тут спочатку кущі, а потім ліс. Не для того втікають із села, аби жити в хащах і щовечора прислуховуватися. Спочатку навіть паркана не було. А там, у селі, був. І ніяких чужих. Лише цигани над рікою двічі на рік. Як колись татари. І треба було просто перечекати, витримати, замкнути курей і зняти прання та горщики з парканів. Двічі на рік на піщаних вигонах над рікою. Тепер вона протоптує свою стежину між кухнею, кімнатою і верандою. Як на тому подвір’ї, оточеному з усіх боків будівлями, сусідами і парканами, що жоден циган не прошмигне. А тут усі чужі. І їх постійно більшає. Вони вибудовують щораз більші будинки. Вранці стоять у заторі перед переїздом. Стоять у щораз дорожчих автомобілях, стиснені, як вівці. Але вона, на щастя, цього вже не бачить, бо протоптує свою стежину тільки всередині свого життя. Не бачить цього гарматного м’яса капіталізму. Сама вона була м’ясом комунізму. П’ятдесят років тому. Викрадення і позбавлення спадку. Як метелики на світло. Народ, виведений з однієї неволі в іншу. З мізерії оточених штахетами токів до прірви міста. З пустелі у пущу. З минулого відразу в майбутнє, без жодної теперішності, в якій можна знайти притулок, в якій можна зажити. Час до часу ми туди поверталися. Я мав три роки, сидів на задньому подвір’ї і місив качиний послід з піском. Воно було неначе пластилін. Я не хотів бавитися нічим іншим. Сила первинної матерії. Пісок. Дим. Послід. Це у них забрали. Вони мусили перебиратися, мусили вдавати. Кого? Усіх тих, котрих вже не було. Усіх померлих. Виморених голодом, застрілених, засипаних у підвалах міста, втоплених у каналах, спалених у печах. На їхнє місце мали прийти інші. А також на місце тих, що вижили, але не підходили, бо мали панські замашки. Тож вони прибули на місце померлих. Може, саме тому їй все життя було холодно? Вона оперізується шаликом, прикриває нирки, кутається. Питає, чи маю обігрів в автомобілі. Я кажу, що маю. Кажу, аби ми туди поїхали, до того села, до його залишків, які поволі поглинає повзучий гриб міста. Але вона заперечує. Там вже нікого нема. Все, чого потребує, вона зберігає у пам’яті. Колишніх живих і померлих. То ж я кажу, що можу зробити в машині так тепло, як мені подобається. Що влітку можу зробити холодно. Що навіть можу, коли втомлюся, зварити собі каву. Я хотів би її забрати, але це радше не входить у правила гри. Всідати, висідати, згинати суглоби, зупинятися в чужих місцях. Я хотів би її забрати, але це утопія. Вона розмовляє зі своєю пам’яттю. Лише я потребую ще якихось образів і постійно кудись їду. І пощо так їздити, — каже вона, і, напевно, має рацію. Мабуть, врешті виявиться, що вона не помилилася з тим сидінням на одному місці, з тою обережністю, тим, що причаїлася, як миша під мітлою. З цим острахом простору. До костелу їм треба було йти сім кілометрів через сосновий ліс. Ішли коло возу по глибокому піску. По кісточки, з черевиками в руках. Як євреї через пустелю. До своєї щонедільної землі обітованої на дванадцяту годину. Через сухий ліс, через ті убогі ґрунти, порохи і вітер. Треба було дбати про коня, тож лише наприкінці, на більш-менш битому тракті, усі сідали на віз. Мій дідусь, як Мойсей, що веде свій народ, і, як Мойсей, непохитний у своїй мандрівці. З єгипетської землі, з дому неволі. Кожної неділі. Упродовж цілого життя. Скрип возу, кінський піт, пісок. На світанку на лавку із сирої дошки кидали коц, якусь рудаву ковдру. Замкнені у стародавньому часі, циклічна стежка якого вела до вічності. Сім кілометрів туди і сім звідти. На північний схід від Варшави. Тепер також десять кроків до вікна у кухні, що виходить на захід, і десять назад до веранди, щоб на хвильку присісти на сонці. Трохи далі — паркан і дерева, на які я колись вилізав. Це дивне відчуття: постійно заставати її у цьому місці. Наче вона належить до того старого світу, який не мінявся. Хоча вона його покинула. Як усі вигнанці в тих роках, чиїми тілами і кров’ю живився комунізм. Я пам’ятаю перший святвечір, коли ми їли вдома з одної миски. Тут стояв борщ, тут картопля, там капуста. Ми набирали ложками. У місті. Самотні, як емігранти. Життя навпомацки. Треба було підглядати. Наскільки чужою їй доводилося бути, наскільки всі були чужими. Весь цей народ. І так є досі. Ніби звідкись колись утік і ніяк не знайшов, куди пристати. Весь час у дорозі, мов у гонитві, немов у постійній втечі. Маєш сто двадцять газет, в яких пишуть, у що вбратися, аби не вирізнятись, аби не почувати сорому. Аби змити це тавро походження дідько знає звідки. Я дивлюся, як вона дрібно шурхотить всередину власної долі. Всередину того дому, який мав їх оберігати, мав їм нагадувати доми втрачені, натомість став їхньою в’язницею. Я їх всіх боюся, — каже вона. Кого, — запитую. Ну, всіх тих, що сюди приїжджають. Але ж сюди ніхто не приїжджає. Ну, але їх, тих всіх жовтих. Але ж ти взагалі нікуди не виходиш, — відповідаю я. Не виходжу, але боюся, — каже вона. Я не знаю, коли вона могла там бути останній раз. У тому предивному кварталі між стадіоном і Торговою. З вокзалу від’їжджають автобуси на схід. Водії лаються і перестрашено маневрують. Задом, поміж кіосками, будами, стосами, купами, поміж клієнтурою цієї різнобарвної дешевизни. Африка і Азія. Насторожені хлопці безперервно люструють натовп. Тут все напружено і нема атмосфери ярмарку. Ніхто тут не вдома. Якби ти справді сюди увійшла, то вмерла би зі страху. Так, як вони, котрі тремтять, і кожен з них хотів би лишатися непомітним. Автобуси на схід, на північний схід, так само, як сорок років тому. Але тоді було порожньо. Лишень у час від’їзду, за півгодини до від’їзду голубих автобусів на бетонних платформах збирався натовп. Пустка навколо, і тільки цей тлум біля дверей, аби запхатис