, виведений з однієї неволі в іншу. З мізерії оточених штахетами токів до прірви міста. З пустелі у пущу. З минулого відразу в майбутнє, без жодної теперішності, в якій можна знайти притулок, в якій можна зажити. Час до часу ми туди поверталися. Я мав три роки, сидів на задньому подвір’ї і місив качиний послід з піском. Воно було неначе пластилін. Я не хотів бавитися нічим іншим. Сила первинної матерії. Пісок. Дим. Послід. Це у них забрали. Вони мусили перебиратися, мусили вдавати. Кого? Усіх тих, котрих вже не було. Усіх померлих. Виморених голодом, застрілених, засипаних у підвалах міста, втоплених у каналах, спалених у печах. На їхнє місце мали прийти інші. А також на місце тих, що вижили, але не підходили, бо мали панські замашки. Тож вони прибули на місце померлих. Може, саме тому їй все життя було холодно? Вона оперізується шаликом, прикриває нирки, кутається. Питає, чи маю обігрів в автомобілі. Я кажу, що маю. Кажу, аби ми туди поїхали, до того села, до його залишків, які поволі поглинає повзучий гриб міста. Але вона заперечує. Там вже нікого нема. Все, чого потребує, вона зберігає у пам’яті. Колишніх живих і померлих. То ж я кажу, що можу зробити в машині так тепло, як мені подобається. Що влітку можу зробити холодно. Що навіть можу, коли втомлюся, зварити собі каву. Я хотів би її забрати, але це радше не входить у правила гри. Всідати, висідати, згинати суглоби, зупинятися в чужих місцях. Я хотів би її забрати, але це утопія. Вона розмовляє зі своєю пам’яттю. Лише я потребую ще якихось образів і постійно кудись їду. І пощо так їздити, — каже вона, і, напевно, має рацію. Мабуть, врешті виявиться, що вона не помилилася з тим сидінням на одному місці, з тою обережністю, тим, що причаїлася, як миша під мітлою. З цим острахом простору. До костелу їм треба було йти сім кілометрів через сосновий ліс. Ішли коло возу по глибокому піску. По кісточки, з черевиками в руках. Як євреї через пустелю. До своєї щонедільної землі обітованої на дванадцяту годину. Через сухий ліс, через ті убогі ґрунти, порохи і вітер. Треба було дбати про коня, тож лише наприкінці, на більш-менш битому тракті, усі сідали на віз. Мій дідусь, як Мойсей, що веде свій народ, і, як Мойсей, непохитний у своїй мандрівці. З єгипетської землі, з дому неволі. Кожної неділі. Упродовж цілого життя. Скрип возу, кінський піт, пісок. На світанку на лавку із сирої дошки кидали коц, якусь рудаву ковдру. Замкнені у стародавньому часі, циклічна стежка якого вела до вічності. Сім кілометрів туди і сім звідти. На північний схід від Варшави. Тепер також десять кроків до вікна у кухні, що виходить на захід, і десять назад до веранди, щоб на хвильку присісти на сонці. Трохи далі — паркан і дерева, на які я колись вилізав. Це дивне відчуття: постійно заставати її у цьому місці. Наче вона належить до того старого світу, який не мінявся. Хоча вона його покинула. Як усі вигнанці в тих роках, чиїми тілами і кров’ю живився комунізм. Я пам’ятаю перший святвечір, коли ми їли вдома з одної миски. Тут стояв борщ, тут картопля, там капуста. Ми набирали ложками. У місті. Самотні, як емігранти. Життя навпомацки. Треба було підглядати. Наскільки чужою їй доводилося бути, наскільки всі були чужими. Весь цей народ. І так є досі. Ніби звідкись колись утік і ніяк не знайшов, куди пристати. Весь час у дорозі, мов у гонитві, немов у постійній втечі. Маєш сто двадцять газет, в яких пишуть, у що вбратися, аби не вирізнятись, аби не почувати сорому. Аби змити це тавро походження дідько знає звідки. Я дивлюся, як вона дрібно шурхотить всередину власної долі. Всередину того дому, який мав їх оберігати, мав їм нагадувати доми втрачені, натомість став їхньою в’язницею. Я їх всіх боюся, — каже вона. Кого, — запитую. Ну, всіх тих, що сюди приїжджають. Але ж сюди ніхто не приїжджає. Ну, але їх, тих всіх жовтих. Але ж ти взагалі нікуди не виходиш, — відповідаю я. Не виходжу, але боюся, — каже вона. Я не знаю, коли вона могла там бути останній раз. У тому предивному кварталі між стадіоном і Торговою. З вокзалу від’їжджають автобуси на схід. Водії лаються і перестрашено маневрують. Задом, поміж кіосками, будами, стосами, купами, поміж клієнтурою цієї різнобарвної дешевизни. Африка і Азія. Насторожені хлопці безперервно люструють натовп. Тут все напружено і нема атмосфери ярмарку. Ніхто тут не вдома. Якби ти справді сюди увійшла, то вмерла би зі страху. Так, як вони, котрі тремтять, і кожен з них хотів би лишатися непомітним. Автобуси на схід, на північний схід, так само, як сорок років тому. Але тоді було порожньо. Лишень у час від’їзду, за півгодини до від’їзду голубих автобусів на бетонних платформах збирався натовп. Пустка навколо, і тільки цей тлум біля дверей, аби запхатися. Всередині темний від тісняви автобус від’їжджав, і знову ставало порожньо і тихо аж до наступного рейсу в бік Соколова, Сємятич або Мєндзижеча. Розклад рейсів хтось каліграфічно понаписував чорною нітратною фарбою на маленьких жовтих табличках. Обабіч стояв кіоск із смаженою кишкою, ковбасою і пивом. Тепер у тисняві закапелків між ятками щось смажать в’єтнамці. Дим, чад і запах їхніх приправ. Вона не має поняття, як тут тепер, але ж якось уявляє собі те місце, звідки ми від’їжджали голубим «Єльчем» сорок років тому. Всі ті жовті і чорні зі своїми товарами, з гамором своїх мов, тією своєю чужістю, якої вона здалека боїться, проникають, немов напівпрозорий образ, поміж нею і тими днями, коли ми з фібровою валізкою чекали автобуса. Довкола стояли перекупки, які поверталися до своїх сіл. Ми також поверталися. На два тижні, на місяць, на літні канікули, на свята, на відпуст. До попереднього життя. Далеко проїжджали високим насипом жовто-блакитні потяги. Вони везли робітників. Тіла, викрадені з якихось сільських вигонів, з минулого у прийдешнє. Від них розносився квасний запах. Їм видавали картаті заводські сорочки, в яких вони потім ходили на щодень. Фланель просякала потом. М’ясо для міста. Повні поїзди з Тлуща, з Насєльська. Майбутнє живиться м’ясом. Це так. На війну, на революцію, на зміну системи поїздами везуть тіла з периферії. Потім вдягають у нову, дешеву одежу. Вони там мають черевики за двадцять злотих, каже вона. Я відповідаю, що щораз більше речей буде по двадцять злотих. Мені вже нічого не потрібно, — вона промовляє спокійно і навіть ледь усміхається. Думаєш, що будуть ще дешевші, — запитує. Звичайно, — відповідаю. У шістдесят восьмому — так мені здається — вона мала маленький флакончик квіткового одеколону. Він називався «Білий бузок». Коли ми йшли до костелу або з візитом до родини, вона легко скроплювала ним комір пальта. Потім брала дрібку на палець і торкалася моєї голови, скроні, чола. Неначе робила з мене помазаника сучасності, в яку ми мали за мить вийти і, за допомогою червоних автобусів і трамваїв, переміщатися в її череві, у її ненаситному лоні до Волі, до Праги, до Брудна. Кілька легких доторків, щось на кшталт хрещення, щоб ніхто не розпізнав нашого варварства. Нашого звіриного запаху. Флакончик був видовжений, мав чорну етикетку і золотий напис. Здається. Сім п’ятдесят або якось так. Переважно купувалося в кіоску. Потім кілька крапель перед виходом у світ. Усі так робили. У коридорі, крадькома, невпевнено. Ціле місто язичників, уся країна варварів. Одні страхалися інших, що виявиться. Боячись, що вилізе та одвічна солома з черевиків. Симуляція. Гра. Перебиранці. Вона мала пальто з коміром із якогось чорного хутра. М’яке хутро і запах того «Білого бузку». Хутро було справжнє, бо під пухкою шерстю відчувалася тверда виправлена шкура. Я бачу її в чомусь такому на старих фотографіях. Картки маленького формату, десь п’ять на сім, і з краями, оздобленими вирізами. Ми стоїмо на тлі дерев’яного будинку, це пізня осінь, бо на деревах нема листя, але ніде не видно снігу. День похмурий. Може, це просто Всіх Святих, і ми приїхали туди, де лежать померлі. У місті ми ще не маємо нікого, і нема куди піти, тому щороку ми повертаємося на відлюдний піщаний цвинтар. Я дивлюся на фотографії і бачу холод тих років. Без автомобілів, з промерзлими автобусами, з очікуванням на протягах. Але їй не зимно. Вона дивиться в об’єктив і несміливо усміхається. На голові хустка. Нагробні лампадки тоді були із грубого скла. Зелені, червоні, білі. Після всього їх можна було вживати замість склянок, але не думаю, що хтось так робив. Хіба що гробарі. Вона виходить на веранду і питає, чи я хочу зупи. Кажу, що ні, ще зарано, досить кави. Але поїж чогось, — просить вона. Відповідаю, що так, але не тепер. Мусиш щось з’їсти, — наполягає. Тоді я їй кажу, що люди вже не такі голодні, як колись. Вона пропускає це повз вуха: я тобі загрію. Дріботить до своїх банячків на газовій плитці. Хто знає, може, вона тужить за часами, коли люди сідали до столу, аби наїстися. У певний час і за одним столом. Влітку у літній кухні здіймався рій мух. Стіл стояв біля єдиного вікна. Для мене це були канікули, але інші приходили втамувати голод. Їли тихо, без балачок, які були привілеєм ситих і мали надавати цій тваринній дії вигляд чогось вищого. Серед мух і мовчки. Я був на канікулах, але підозрював, що саме так виглядає життя. В кінці літа я повертався додому і в холодній кімнаті при круглому столі мені здавалося, що всі ми щось вдаємо. Тільки тиша була такою самою. Тепер також. Коли прокидаюся, чую радіо в її кімнаті. Більше нічого. Десь далеко проїжджає потяг. Так буде впродовж багатьох годин. У хол