я. Всередині темний від тісняви автобус від’їжджав, і знову ставало порожньо і тихо аж до наступного рейсу в бік Соколова, Сємятич або Мєндзижеча. Розклад рейсів хтось каліграфічно понаписував чорною нітратною фарбою на маленьких жовтих табличках. Обабіч стояв кіоск із смаженою кишкою, ковбасою і пивом. Тепер у тисняві закапелків між ятками щось смажать в’єтнамці. Дим, чад і запах їхніх приправ. Вона не має поняття, як тут тепер, але ж якось уявляє собі те місце, звідки ми від’їжджали голубим «Єльчем» сорок років тому. Всі ті жовті і чорні зі своїми товарами, з гамором своїх мов, тією своєю чужістю, якої вона здалека боїться, проникають, немов напівпрозорий образ, поміж нею і тими днями, коли ми з фібровою валізкою чекали автобуса. Довкола стояли перекупки, які поверталися до своїх сіл. Ми також поверталися. На два тижні, на місяць, на літні канікули, на свята, на відпуст. До попереднього життя. Далеко проїжджали високим насипом жовто-блакитні потяги. Вони везли робітників. Тіла, викрадені з якихось сільських вигонів, з минулого у прийдешнє. Від них розносився квасний запах. Їм видавали картаті заводські сорочки, в яких вони потім ходили на щодень. Фланель просякала потом. М’ясо для міста. Повні поїзди з Тлуща, з Насєльська. Майбутнє живиться м’ясом. Це так. На війну, на революцію, на зміну системи поїздами везуть тіла з периферії. Потім вдягають у нову, дешеву одежу. Вони там мають черевики за двадцять злотих, каже вона. Я відповідаю, що щораз більше речей буде по двадцять злотих. Мені вже нічого не потрібно, — вона промовляє спокійно і навіть ледь усміхається. Думаєш, що будуть ще дешевші, — запитує. Звичайно, — відповідаю. У шістдесят восьмому — так мені здається — вона мала маленький флакончик квіткового одеколону. Він називався «Білий бузок». Коли ми йшли до костелу або з візитом до родини, вона легко скроплювала ним комір пальта. Потім брала дрібку на палець і торкалася моєї голови, скроні, чола. Неначе робила з мене помазаника сучасності, в яку ми мали за мить вийти і, за допомогою червоних автобусів і трамваїв, переміщатися в її череві, у її ненаситному лоні до Волі, до Праги, до Брудна. Кілька легких доторків, щось на кшталт хрещення, щоб ніхто не розпізнав нашого варварства. Нашого звіриного запаху. Флакончик був видовжений, мав чорну етикетку і золотий напис. Здається. Сім п’ятдесят або якось так. Переважно купувалося в кіоску. Потім кілька крапель перед виходом у світ. Усі так робили. У коридорі, крадькома, невпевнено. Ціле місто язичників, уся країна варварів. Одні страхалися інших, що виявиться. Боячись, що вилізе та одвічна солома з черевиків. Симуляція. Гра. Перебиранці. Вона мала пальто з коміром із якогось чорного хутра. М’яке хутро і запах того «Білого бузку». Хутро було справжнє, бо під пухкою шерстю відчувалася тверда виправлена шкура. Я бачу її в чомусь такому на старих фотографіях. Картки маленького формату, десь п’ять на сім, і з краями, оздобленими вирізами. Ми стоїмо на тлі дерев’яного будинку, це пізня осінь, бо на деревах нема листя, але ніде не видно снігу. День похмурий. Може, це просто Всіх Святих, і ми приїхали туди, де лежать померлі. У місті ми ще не маємо нікого, і нема куди піти, тому щороку ми повертаємося на відлюдний піщаний цвинтар. Я дивлюся на фотографії і бачу холод тих років. Без автомобілів, з промерзлими автобусами, з очікуванням на протягах. Але їй не зимно. Вона дивиться в об’єктив і несміливо усміхається. На голові хустка. Нагробні лампадки тоді були із грубого скла. Зелені, червоні, білі. Після всього їх можна було вживати замість склянок, але не думаю, що хтось так робив. Хіба що гробарі. Вона виходить на веранду і питає, чи я хочу зупи. Кажу, що ні, ще зарано, досить кави. Але поїж чогось, — просить вона. Відповідаю, що так, але не тепер. Мусиш щось з’їсти, — наполягає. Тоді я їй кажу, що люди вже не такі голодні, як колись. Вона пропускає це повз вуха: я тобі загрію. Дріботить до своїх банячків на газовій плитці. Хто знає, може, вона тужить за часами, коли люди сідали до столу, аби наїстися. У певний час і за одним столом. Влітку у літній кухні здіймався рій мух. Стіл стояв біля єдиного вікна. Для мене це були канікули, але інші приходили втамувати голод. Їли тихо, без балачок, які були привілеєм ситих і мали надавати цій тваринній дії вигляд чогось вищого. Серед мух і мовчки. Я був на канікулах, але підозрював, що саме так виглядає життя. В кінці літа я повертався додому і в холодній кімнаті при круглому столі мені здавалося, що всі ми щось вдаємо. Тільки тиша була такою самою. Тепер також. Коли прокидаюся, чую радіо в її кімнаті. Більше нічого. Десь далеко проїжджає потяг. Так буде впродовж багатьох годин. У холодному, тихому домі, який колись стояв на відлюдді. Відразу за фірткою починалися ліски, заячі луки. Серед заростей стояла чорна, прозора вода. Я виходив вранці і йшов куди очі бачать. Була осінь. Пахло холодом, туманом і вологою. Не було всіх тих будинків. Місто ще не підповзало. Я вертався намоклим і мусив переодягнутися перед тим, як іти до школи. Прислухаюся до радіо за стіною і до потягів. Тепер вони їздять швидко, і їх набагато більше. Місто наступає зі всіх боків. У домі так само тихо і холодно, як колись, але здалека вже доноситься гамір. Вона теж до нього прислухається. Крізь мури, через рештки гаю, крізь повітря. Шукає тих давніх окремих звуків, які зберегла в пам’яті. Тоді кожен звук означав якусь знану річ. Ці теперішні вже нічого не означають. Тому, щойно прокинувшись, вмикає свої радіоприймачі. Один біля ліжка, другий в кухні. Радіо Марія, радіо Йосиф, радіо Всіх Святих. Вона встає і ходить від приймача до приймача. Це краще за неозначений гамір світу. Вона слухає і світські станції. Я приїжджаю, і вона мені каже, де і що було про мене. Іноді мені здається, що вона слухає всі програми. Розповідає мені, що сказала лівиця, а що правиця. Я не хочу про це розмовляти, тож вона робить ображену міну. Кажу: мамо, прошу. Я хочу, аби вона говорила про те, що було. Із сучасністю сам собі зараджу. Я приїжджаю і слухаю тишу в цьому будинку, який колись стояв на відлюдді. Вранці прокидаюся в холодній кімнаті і думаю про те, як ми тут опинилися. Вона, він, я, вони. Приїжджаю і сію неспокій в їхньому житті. Я їду з пересадкою. Тут відпочиваю на половині дороги. Відсипляюся. Залишаю авто і їду в аеропорт, щоб полетіти в якусь пизду, про яку вона навіть не має поняття. Вона конечно хоче мого щастя, щоби мені було добре і щоби я був такий, як усі. Синку, я хотіла би, щоб ти на Захід їздив, — каже вона. Мамо, як я маю їздити на Захід? З тієї надбужанської рівнини? З тих пісків, в які били блискавки? З тих ярів зі стоячою зеленавою водою? Мамо, куди ти мене відправляєш? Хочеш зробити з мене зрадника? Якогось підкидька? Ти ж бо мудра, а говориш, як вся та псота з газет, з телевізора: він не любить Заходу, він антизахідний, такий падлюка, а ще вдає дикуна, щоб його там хотіли слухати. Зневажає нашу молоду ліберальну демократію і хоче, щоб тут був бруд і якась Татарія, принижує наші суспільні, інтелектуальні здобутки, наші цивілізаційні зусилля і постмодерністські проекти, бо йому лише бардак в голові, розпад, щоби ми палили старими шинами і щоб корови срали, де трапиться, і зовсім його не обходить звільнення проклятих меншин, бо він звичайна свиня, яка валяється в нечистотах минулого і риє у бруді відсталості. І ще отримує за це гроші. Мамо, ти мудра жінка, і дозволь своєму синові мандрувати туди, куди його ведуть інстинкт і серце. У нього нема сторін світу. Пам’ятаєш, коли я мав шість років, виходив з дому і просто йшов, блукав мочарами, повертався заболочений і щасливий. Залиш сторони світу цуцикам з газет. Вони мусять жити у тиранії керунків. У страхові перед Сходом і в пожаданні Заходу. Мамо, вони знають тільки те, що десь прочитали або хтось їм розповів. Я не так часто приїжджаю, а ти мені з якимось Заходом. Ти сама найдалі на заході була у містечку Плоти на Західному Помор’ї, бо я там сидів у тюрмі. І тобі ще мало всього того заходу? Ти сама шепотіла у в’язниці, що всі охоронці подібні на гестапівців. Знала, що кажеш. Але хочу тобі нагадати, що гестапо прийшло до нас із Заходу і хотіло застрілити твою маму, а мою бабцю, під дерев’яною стіною хати. Але чомусь ласкаво передумало і з якихось незбагненних причин заховало свого Р-38 до кобури. Зі Сходу, натомість, прийшла, тобто приплила Бугом, російська солдатня у смугастих тільняшках і торгувала з твоїм батьком, а моїм дідусем, цукром і самогоном, забираючи при нагоді курей. Так ми собі розмовляємо, коли я в черговий раз заїжджаю по дорозі, у пересадці, сідаю між перельотами і дивлюся, як вона топчеться біля плити з баняками і пательнями, в яких роками пахкотить те саме, і досить мені чогось спробувати, як вертаюся на десятиліття у минуле, починаю згадувати, вертаюся до початків, вертаюся на Схід, хоча ніколи його не покидав, бо тільки недоумкам може здаватися, що справжнє життя десь в іншому місці. А справжнє життя завжди тут, у самій середині. Іноді ми намагаємося віддалитися, намагаємося відірватися, втекти, але це завжди лиш пружна спіраль, тому повертаємося, немов ярмарковий м’ячик на гумці Хіба вирвемо із себе шмат живого м’яса, але тоді помремо від втрати крові, бо таке ніколи не загоїться. Нарешті вона махає рукою і визнає, що їй нічого не вдасться: та хто може встигнути за тобою. Має рацію. Сам не встигаю, а що вже допіру вона з цим своїм