дному, тихому домі, який колись стояв на відлюдді. Відразу за фірткою починалися ліски, заячі луки. Серед заростей стояла чорна, прозора вода. Я виходив вранці і йшов куди очі бачать. Була осінь. Пахло холодом, туманом і вологою. Не було всіх тих будинків. Місто ще не підповзало. Я вертався намоклим і мусив переодягнутися перед тим, як іти до школи. Прислухаюся до радіо за стіною і до потягів. Тепер вони їздять швидко, і їх набагато більше. Місто наступає зі всіх боків. У домі так само тихо і холодно, як колись, але здалека вже доноситься гамір. Вона теж до нього прислухається. Крізь мури, через рештки гаю, крізь повітря. Шукає тих давніх окремих звуків, які зберегла в пам’яті. Тоді кожен звук означав якусь знану річ. Ці теперішні вже нічого не означають. Тому, щойно прокинувшись, вмикає свої радіоприймачі. Один біля ліжка, другий в кухні. Радіо Марія, радіо Йосиф, радіо Всіх Святих. Вона встає і ходить від приймача до приймача. Це краще за неозначений гамір світу. Вона слухає і світські станції. Я приїжджаю, і вона мені каже, де і що було про мене. Іноді мені здається, що вона слухає всі програми. Розповідає мені, що сказала лівиця, а що правиця. Я не хочу про це розмовляти, тож вона робить ображену міну. Кажу: мамо, прошу. Я хочу, аби вона говорила про те, що було. Із сучасністю сам собі зараджу. Я приїжджаю і слухаю тишу в цьому будинку, який колись стояв на відлюдді. Вранці прокидаюся в холодній кімнаті і думаю про те, як ми тут опинилися. Вона, він, я, вони. Приїжджаю і сію неспокій в їхньому житті. Я їду з пересадкою. Тут відпочиваю на половині дороги. Відсипляюся. Залишаю авто і їду в аеропорт, щоб полетіти в якусь пизду, про яку вона навіть не має поняття. Вона конечно хоче мого щастя, щоби мені було добре і щоби я був такий, як усі. Синку, я хотіла би, щоб ти на Захід їздив, — каже вона. Мамо, як я маю їздити на Захід? З тієї надбужанської рівнини? З тих пісків, в які били блискавки? З тих ярів зі стоячою зеленавою водою? Мамо, куди ти мене відправляєш? Хочеш зробити з мене зрадника? Якогось підкидька? Ти ж бо мудра, а говориш, як вся та псота з газет, з телевізора: він не любить Заходу, він антизахідний, такий падлюка, а ще вдає дикуна, щоб його там хотіли слухати. Зневажає нашу молоду ліберальну демократію і хоче, щоб тут був бруд і якась Татарія, принижує наші суспільні, інтелектуальні здобутки, наші цивілізаційні зусилля і постмодерністські проекти, бо йому лише бардак в голові, розпад, щоби ми палили старими шинами і щоб корови срали, де трапиться, і зовсім його не обходить звільнення проклятих меншин, бо він звичайна свиня, яка валяється в нечистотах минулого і риє у бруді відсталості. І ще отримує за це гроші. Мамо, ти мудра жінка, і дозволь своєму синові мандрувати туди, куди його ведуть інстинкт і серце. У нього нема сторін світу. Пам’ятаєш, коли я мав шість років, виходив з дому і просто йшов, блукав мочарами, повертався заболочений і щасливий. Залиш сторони світу цуцикам з газет. Вони мусять жити у тиранії керунків. У страхові перед Сходом і в пожаданні Заходу. Мамо, вони знають тільки те, що десь прочитали або хтось їм розповів. Я не так часто приїжджаю, а ти мені з якимось Заходом. Ти сама найдалі на заході була у містечку Плоти на Західному Помор’ї, бо я там сидів у тюрмі. І тобі ще мало всього того заходу? Ти сама шепотіла у в’язниці, що всі охоронці подібні на гестапівців. Знала, що кажеш. Але хочу тобі нагадати, що гестапо прийшло до нас із Заходу і хотіло застрілити твою маму, а мою бабцю, під дерев’яною стіною хати. Але чомусь ласкаво передумало і з якихось незбагненних причин заховало свого Р-38 до кобури. Зі Сходу, натомість, прийшла, тобто приплила Бугом, російська солдатня у смугастих тільняшках і торгувала з твоїм батьком, а моїм дідусем, цукром і самогоном, забираючи при нагоді курей. Так ми собі розмовляємо, коли я в черговий раз заїжджаю по дорозі, у пересадці, сідаю між перельотами і дивлюся, як вона топчеться біля плити з баняками і пательнями, в яких роками пахкотить те саме, і досить мені чогось спробувати, як вертаюся на десятиліття у минуле, починаю згадувати, вертаюся до початків, вертаюся на Схід, хоча ніколи його не покидав, бо тільки недоумкам може здаватися, що справжнє життя десь в іншому місці. А справжнє життя завжди тут, у самій середині. Іноді ми намагаємося віддалитися, намагаємося відірватися, втекти, але це завжди лиш пружна спіраль, тому повертаємося, немов ярмарковий м’ячик на гумці Хіба вирвемо із себе шмат живого м’яса, але тоді помремо від втрати крові, бо таке ніколи не загоїться. Нарешті вона махає рукою і визнає, що їй нічого не вдасться: та хто може встигнути за тобою. Має рацію. Сам не встигаю, а що вже допіру вона з цим своїм «шур-шур-шур», з цим «взуй капці», бо можу змерзнути, як сорок років тому, і тим «з’їж щось», бо я все ще росту. Натомість це я хочу її здитинити, хочу, аби вона розповідала мені про все те, що запам’ятала з найдавніших часів. Про трупи німців у лісі, про те, що дідусеві насправді сподобався комунізм і лишень застороги бабці Юлії вберегли його від вступу до партії. Знову і знову про те, що свобода приплила човнами, баржами і канонірками зі Сходу. Бо в кожному разі ніхто з них не цілився у бабцю Юлію з Р-38 чи що там те гестапо мало на озброєнні. І в кожному разі не відчувалося зневаги Заходу, і самому можна було потрохи зневажати Схід. Тих, хто ловив курей і варив їх разом з пір’ям. Можливо, це не було справжньою свободою, але ж тут ніхто не був готовим до справжньої свободи. Врешті, що би міг з нею зробити? Що взагалі можна зробити зі свободою, живучи між Сходом і Заходом. Та ж нічого не зробиш. Поміж страхом і зневагою. І я люблю, коли вона мені про це каже. Про те, як німці хотіли застрелити її брата, який не зійшов з дороги перед їхнім автомобілем. Був глухонімим. Та все ж не застрелили, бо знайшовся хтось, хто заступився за каліку і захистив його. Хочу, щоб вона таке розповідала. Як часом приходила смерть, а іншого разу свобода, перебрані на німців і росіян. Над зеленою рікою, що несла свої води зі Сходу. А не про те, аби я волочився на Захід. Так.