Колись, давно, може, наприкінці сімдесятих років, я зійшов тут на світанку з вантажівки. Вона їхала до Бялостока, а я добирався до Варшави. Був літній світанок. Може, четверта, тепло, зоряниця на сході і ані душі. Я проминув замок і ввійшов до старого міста. Усе лущилося і облітало. Із затінків заносило вологою і пліснявою. Може, хтось і стояв у брамі, вигнаний ранковим деліріумом, але я нікого не зауважив. Був зовсім сам і мав відчуття, що тут щось сталося і вже ніколи не викриється. Але якась похмура пронизлива краса залишилася в моїй пам’яті. Я тоді їхав з Бещад. Із зеленої, чудової країни, яка теж була підбита жахом минулого. І з того бещадського світла у цю вологу, облуплену тіняву. Може, тоді я відчув, як щоденна реальність має паралельні світи? Під своєю шкірою. У глибині, як скриті в тілі жили, якими тече темна кров колишніх подій. Проминуло, але не відійшло.
Гродською вниз, але не на площу, а мостом попри замок. Найкраще вже ввечері, щоб дивитися на чорну вирву внизу, на темну прірву в середині міста. Вдень там стає людно, роїться печальна торгівля для найбідніших. Поміж автобусів, які від’їжджають на Піски, Хрщонів, на Бихаву, на Жолкєвку, в туманну далину старого асфальту з рядами тополь на узбіччях. За дня це перетворюється на неповороткий рій нелегальності. Перечікування і переживання з дня на день. Таксисти ріжуться в карти на капотах. Торби в клітку і штучна шкіра. Купи всього. Тієї одноразовості, яка приносить втіху найубогішим. Якби здійнявся порядний вітер, це все полетіло би в небо, як у якогось дикого Шагала: підштанці, колготки, станики, джинс, хімічні мережива, блискітки, золотисте барахло, каблучки, пуми і лампаси, тигрячі шуби з вуглеводнів — усе в небо. Поки не залишився б голий бетон, чорна бруківка, темний яр у тому місці, яке померло, і потім уже ніхто не зробив нічого постійного. Тільки цей кочовий табір: вранці розгорнути, ввечері згорнути. Як намети у студеній пустелі, у кам’яному степу. От лиш таке вдалося воскресити — якусь сумну пародію, якусь карикатуру на те місто, що її поглинув вогонь.
Стільки разів я їхав у ті краї, а ніколи не доїжджав до нього. У Жижині або в Курові повертали направо. Це означає, що ми висідали з машини і чекали наступної оказії. Завжди якось таланило. Автівки тоді пахли низькооктановим свинцевим бензином. Цей запах, змішаний з літньою спекою, з димом сигарет, мав у собі щось наркотичне. Але повертали праворуч, і Люблін залишався десь удалині, немов лагідний охоронець цих місць. Сама його назва звучала приязно і тепло. Асоціювалася з літом, свободою, з доброзичливістю пейзажу. Але ми їхали до Казімєжа. Починаючи з травня. Просто замість того, щоб іти до школи, ми їхали стопом до Старої Мілосної, бо там розходилися дороги на Люблін і на Брест. Коли щастило, були на місці за три-чотири години. Якось я їхав з кимось уночі. Водій висадив нас у Пулавах. Небо вже ясніло. Далі ми йшли пішки. На світанку ввійшли до містечка. Було тепло і тихо. Лиш звуки наших кроків на ринку. З пекарні долинав запах свіжого хліба. Перемішаний із цим світанком, з тишею. Пішли туди. Пекар зрадів, побачивши нас, хоч ми були обдерті, довговолосі і запорошені. Він втішився, що хтось встає так рано, як він. Подарував нам буханець. Його неможливо було втримати. Треба було нести, загорнувши в сорочку. Потім ми постукали до якогось господарства, і жінка дозволила нам поспати на сіні. Ми отримали молоко до свіжого хліба. Отримали постіль. Сонце вставало, а ми вкладалися. Мені було шістнадцять, може, сімнадцять років, і я уявляв собі, що власне це є Сходом — країною чудес. Входиш на світанку до малого містечка, і тебе гостять так, як треба гостити мандрівника. Їжа, доброзичливість і сон. І віддалік Люблін, наче замок на зеленім узвишші, що оберігає спокій цих земель.
Впевнений, що того ранку, коли я вперше опинився в цьому місті, небо на сході було червоне. Алебарди замкового декору на цьому тлі виглядали чорно і грізно. Раніше я ніколи не бачив, щоби над містом панували знаряддя смерті. Те, що було важливим у стародавньому Римі, тут набирало інших значень. У цьому не було жодного Риму, жодних лікторських пучків.
Чорні сокири нависали над Сходом як прокляття, як погроза. Я ввійшов у руїни старого міста і відчув, що час стоїть тут, як затхле повітря. Ніби ступив у минуле. Але тоді я не знав, що тут сталося. Я вибирав ці краї, бо вони були зелені, просяклі золотим світлом і здавалося, що їх ніколи не покидає спека. І чим далі у хвилястий ландшафт, тим глибшою стає тиша. Немов розступається вода або дзеркало, відкриваючи перехід на інший бік. У країну дитинства. Понад Буг із блакитною смугою протилежного берега. За течією до місця, де ріка завертає на захід і полишає кордон. Туди, де в дерев’яному домі жовтий промінь нафтової лампи пропалював чорний папір ночі, а на звороті цієї випаленої сторінки з’являлися неспокійні сни, яких не зберегла пам’ять, але нічого важливішого після них більше ніколи не снилося. На світанку сіявся сонячний пил і укладався скісними лініями. З тінистого подвір’я чулося постогнування корів, брязкіт відер, туркотіння ланцюга. Однак далі можна було спати, без зусиль здіймаючись серед цих теплих потоків світла і відголосків. Схід.