Але місце залишилося для нас, а не для СС. Ми увійшли до чужих домів і розкладали у шафах наші речі. Ми казали: «Це нічиї доми, це нічиї шафи» і складали свої речі. Дивилися крізь чужі вікна, думаючи, що це наш краєвид. Ми не усвідомлювали, що він приховує. А він приховував мільйони спалених поглядів, і невидимий попіл випав на наші дні.
Ну, то що врешті з тією країною, чиєю брамою був і є Люблін? Що там було таке, що притягало? Яка обітниця? Пустки? З цим пейзажем, в який цивілізація всякає, як вода у пісок? Бо що? Ти сподівався, що врешті опинишся сам і станеш перед предвічним, як перша людина? Так? Вирушаючи через Люблін все далі і далі до самого краю землі? Аж поки не опинишся якогось дня на краю пустелі Алтан Елс? Так? Так. Там якогось серпневого ранку я почув цілковиту тишу. Сонце щойно встало, і обмаль речей поряд — намет, старий російський фургончик, безліч сухої трави — кидала чорні тіні. Скільки сягало око, не було нічого, крім піску, цього сухого бадилля, слідів від автівок і решток вчорашнього вогнища. І така тиша, якої я не чув ніколи в житті. Усе було величезне, могутнє, видиме на десятки кілометрів, але не подавало жодного звуку. Немов було приготоване, але ще не почало діяти. Ніби зараз мало рушити. А я тут з’явився з іншого світу зі своїм неспокоєм, зі своїм уявленням, що час лінійний, і ми постійно мусимо встигнути з пункту А у пункт Б, бо інакше втратимо сенс. А тут нічого. Все існує, але час такий, як повітря, що кружляє довкола землі, кришить ребра скель і переносить піски з місця на місце. На східному краю Алтан Елс. Бо цілком можливо, мене вів глибокий страх того, що є людським. З Любартовської до краю Алтан Елс, де під землею, серед предвічних верств піску, можна знайти самі лиш кості тварин. Ніякого попелу, ніяких звалищ людських тіл.
Я виїжджаю з Окопової. Залишився б на довше, але їду. Там було волого, темно, листопадово. Пахло вугільним димом. У кожному під’їзді адвокатська контора. Можна подумати — місто судових суперечок. Але потім я додивився, що тут же поряд дві прокуратури і податкова інспекція, тож захист просто необхідний. Отож адвокати, міщанство і ця сіра тінь каменю. Трохи як у Пешті, але таке менше, прихилене, нижче. У літературі це вулиця Крокодилів. Видно Галичину, розчинену Конгресівкою, все занурене в ці вічні листопадові сутінки, у цю дещо безбарвну дрімоту між осінню і провесінню. Пограниччя культур, мов, релігій і погоди. З мого вікна відкривався гарний вид на бляшані дахи і плутанину старосвітських телевізійних антен. Але треба було збиратися. Я вирушав на світанні. Якраз виїжджали перші автобуси. Як завжди, мені хотілося не головними дорогами. Я хотів безперешкодно дивитися, як встає день, як країна виринає з пітьми. Спочатку на Белжиці, тоді на Красник. Углиб вітчизни. У глибину її темного тіла. І потім, коли день починає проявляти форми, у цю сірість, у ці заштриховані далі, на які хтось поналіплював будинки, паркани, людські речі, всю цю історію існування в листопаді, пласку, як витинанка. Як ліпнина. Белжиці, Красник, Заклікув, де вже почалося Підкарпатське воєводство, але я волів думати, що це все ще Люблінське. Я не був проти. Я не був проти, аби Люблін став столицею цілого цього краю. Але не так, як у сорок четвертому, а по-справжньому. Він нагадував Польщу більше, ніж Варшава. З тими її імпортними хмародерами і фонтанами, які назавжди мали стерти ганьбу провінційності, що не давала їй спати ночами. Люблін був ліпший. Він нічого не вдавав. Холодний вітер зі сходу очищав вулиці від людей о десятій вечора. Лише у суботу Краківським передмістям ішла молодь. Жодного старшого. Ішли, зіщулившись, і голосно розмовляли. Лаялись і мали простацькі голоси. Дівчата так само, як хлопці. Вони приїхали зі своїх містечок і намагалися наповнити порожнину цього міста. Тому Люблін більше нагадував Польщу з її нетяглістю, перервами в забудові, з її перебільшеною, неочевидною тожсамістю. На Вишинського, 4 я бачив чорну вивіску: "Прапори національні, церковні, європейські». Значить, Люблін боровся. Намагався позшивати те, що розлазилося в руках. Люблін був геройський і позбавлений демонстративності. Торгував на холодному асфальті в темній долині часу і намагався заповнити смертельну тишу голосами молодих. Таке я думав, залишаючи місто позаду. Уявляв собі, як повернуся до нього у травні, в зеленому заході, у пригаслому світлі, де повітря пахне дитинством, де перші сутінки обіцяли чудо і таємницю. Що повернуся до Любліна, немов у найвіддаленіші дні, коли нам була дана милість невинності. Як у те село над Бугом, де у сяйві ранку у сільській хаті вирував золотий пил. Або як в Алтан Елс.