Я в’їхав у це Підкарпатське воєводство, і відразу почався лід. Сорок на годину, і справді не вдавалося більше. Ті, що пробували, тепер стояли носами у кюветах і чекали на трактор. І тут, і там. Мене обігнала дорожня поліція із сиреною. Я здивовано дивився на них. Була, може, восьма. Сірі ранішні люди стояли на зупинках. Чоловіки курили. Хоч вікна були зачинені, я відчував цей запах у холодному скляному повітрі ранку. Так, було по восьмій, бо на Радіо Марія транслювали набожество святих годин. Щоразу, їдучи вранці країною, я його слухаю і підспівую на повний голос:
Співаю, щоб викликати з минулого пам’ять своїх бабусь і дідів. Те саме робив тепер, на цій ожеледиці. Пригадував собі їхні обличчя. Вони були схожі на обличчя тих, хто стояв на зупинках. Їхні доми були подібними на ті, що стояли при дорозі. Звичайні, непоказні, коли переводиш з них погляд, вони просто зникають. Але запам’ятав з дитинства цю дивну зміну, таємниче перевтілення, коли вранці з уст старих починали випливати слова пісні. Переважно вони говорили народною прозою, і раптом, несподівано на них сходив дар поезії. Їхні лиця прояснювалися, а погляд сягав за межі щоденності, високо, далеко, куди не могла дійти жорстокість життя.
Тому, їдучи вранці країною, далеко від дому, я завжди це слухаю. Уявляю собі, як колись мої діди, а тепер усі ці люди із сірих ранкових годин, у своїх домівках, попри які я проїжджаю, слухали пісню, яка, здається, є безконечною. У домах цегляних, старих дерев’яних, з кривими дахами, під шифером, у новіших, мов із якогось чужого, далекого сну, з царинами, з ділянками землі, полями відразу за стіною, з тими наділами землі, які тягнуться ген до лісу, попід гай, аж до тутешнього горизонту, позбавленого неба, посивілого від туману. Я уявляю собі, як вони сидять біля своїх радіо і легенько похитуються туди-сюди, і їхні уста несвідомо доганяють молитву. Туди-сюди. У глибину часу, за його уявні межі, до:
Тому, їдучи вранці країною, далеко від дому, я завжди це слухаю. Уявляю собі, як колись мої діди, а тепер усі ці люди із сірих ранкових годин, у своїх домівках, попри які я проїжджаю, слухали пісню, яка, здається, є безконечною. У домах цегляних, старих дерев’яних, з кривими дахами, під шифером, у новіших, мов із якогось чужого, далекого сну, з царинами, з ділянками землі, полями відразу за стіною, з тими наділами землі, які тягнуться ген до лісу, попід гай, аж до тутешнього горизонту, позбавленого неба, посивілого від туману. Я уявляю собі, як вони сидять біля своїх радіо і легенько похитуються туди-сюди, і їхні уста несвідомо доганяють молитву. Туди-сюди. У глибину часу, за його уявні межі, до Гірного озера, до Червоного Моря, до пустелі Шур, до пустелі Сін, у тінь Синаю і далі аж на гору Нево, з якої відкривався вид на Ханаан. Взад і вперед, шепочучи, повторяючи, співаючи про Мойсея, Арона, Гедеона в середині листопада минулого року у Волі Жечицькій, у Мусікові, Бенкові, Хлопській Волі і в Подборку. Я співав разом з ними. У Стальовій Волі закінчилася ожеледь.
*
Стодоли вже нема, а сад зрубали. Колись він заслоняв дім. Тепер вітри розганяються з трьох сторін світу і вдаряються об дерев’яні стіни. Особливо зі сходу, з-над ріки. Дмуть з рівнин на протилежному березі, пересуваються через течію і потрапляють на підняту плескатість іншого берега. Задня захисна стіна вже не в змозі їх стримати. Вони входять усередину, до двох кімнат, які використовували тільки тоді, коли приїжджали гості. Нема вже саду, нема розлогих яблунь, які брали на себе напір повітря і захищали від холоду і спеки.