Підлоги попровалювалися. Серед стін залягає холодне повітря. Волога входить у дерево і перетворює його на рудий порох. Стодоли нема, і тепер можна бачити далеко на південь — поля, ряди тополь, споглядати всю глибину краєвиду. Колись цей дерев’яний будинок, вкритий соломою, замикав подвір’я. Тополі кидали тінь. Решта будівель стояла чотирикутником. Було як на острові. Як на степовому хуторі. Обійстя від обійстя за півкілометра. Увечері ми сиділи довкола єдиної лампи. Тож було так, як на загубленому посеред ночі кораблі. Але безпечно і тепло. Пахло нафтою і димом з печі. І їжа. Ми сиділи близько одне до одного і відчували свій запах. В іншій частині дому, за вузькими двостулковими дверима, було холодно і темно. Лиш ця одна кімната підсвічувалася золотим нафтовим полум’ям. Мала одне вікно, що виходило на подвір’я і далі, у безмір темені.
Але сад зрубаний і вже не захищає від холодної темряви. Я це чітко бачу. Побільшую мишею карту, поки вона не втрачає різкості. Дивлюся з кілометрової висоти і бачу той час, а одночасно — як він проминає. Все, як тоді, але багато чого зникло. Сітка доріг залишилася. Щоправда, деякі вилиняли, заростають, а інші стали виразнішими, заасфальтовані. Я трохи віддаляюся і бачу, що поменшало будинків. Біля дороги, що веде на південь від гостинця, — так казали: гостинця, — уцілів, може, кожен другий. На місці обійстя, яке стояло на початку справа, видно темні і ясні плямки, виставлені в геометричному узорі. Це пасіка, яку хтось привіз туди, де був дім. Я ходив цією дорогою, коли мав чотирнадцять років. Від дідівського дому до дому вуйка. Тепер можу побачити, що це було трохи більше, ніж кілометр. Тітка була сестрою тата. На відміну від дідового, від її дому можна було побачити всі сторони світу. Найчастіше я дивився на схід. Здавалося, що земля трохи опускається в бік ріки, а потім, уже на другому березі, знову піднімається, зелена і безлюдна. Як степ. Тож я дивився туди. До ріки треба було йти якихось півгодини. Межами до дрогічинського шосе, а потім уже лиш похилою піщаною дорогою до самого берега. Буг завжди був зелений. Навіть під голубим небом. У гарячі дні пахло нагрітою вербою. Вона загороджувала доступ до води, і лише тут, у місці, де закінчувалася дорога, було щось подібне на маленький піщаний пляж. У засуху ми приїжджали туди возом і відрами набирали воду до трьохсотлітрової цистерни. Нею поїли худобу, коли та поверталася з пасовищ. Інший берег мав вигляд піщаного урвиська. Іноді на ньому з’являлися корови або коні, здавалося, немов вони прийшли нізвідки.
Тепер я дивлюся на все це зверху. Це рання весна або пізня осінь, бо на деревах немає листя. Або безсніжна зима. Бачу голий сливовий сад вуйка. І чотири високі тополі, що оточують обійстя із північного сходу. Мандруючи околицями, обніжками серед полів у ледь хвилястому ландшафті, завдяки їм я завжди знаходив дорогу додому. Тут кожне господарство мало свої тополі, у кожному вони відрізнялися розташуванням і кількістю. Годі було заблукати. Тепер теж. Я клікаю — і відразу потрапляю в геометричний пейзаж. Прямокутники, ромби і багатокутники полів покреслені прямими лініями зораних скиб. Зелені і сірі смуги наділів впорядковують плаский простір. Дивлюся на це зверху, ніби дивлюся на минуле. Немов повертаюся у ті часи в якійсь іншій постаті. Якби дивився крізь усі ті дні, що минули. Якби знову був там, десь на початку липня серед сухого запаху дозрілого збіжжя, посеред гарячого і запиленого запаху гостинця, яким іду в якихось справах. Може, мене знову послали по хліб, а може, я просто вислизнув і йду, запхавши руки в кишені джинсів «Одра» у глиб сільського світу, в якому доми були з потемнілого від негоди дерева, дахи ще переважно солом’яні, а тварини жили поряд з людьми. Запах худоби випливав з прочинених воріт стаєнь і змішувався з людським із кухонь, де готували обід. Гостинець доходив до дрогіченьської дороги. Зліва стояв віддавна непорушний вітряк. Вечорами його чорний і могутній силует викликав тривогу. За дня він нагадував бідолашне опудало для горобців. Дірявий і обшарпаний, пропускав вітер крізь себе. Центр села був вимощений півкруглою бруківкою. Можливо, я помиляюся, але яка різниця.
Або інакше: наприкінці безсніжного грудня я дивився на все це з протилежного берега ріки. З надводної рівнини, буро-коричневої і просяклої вологою. Від Дрогічина я їхав польовими дорогами. Швидко, м’яко, трохи як уві сні, у цьому пласкому ніби-пейзажі, але за одними краєвидами з’являлися інші й інші, немов підіймаєшся на гору. Я зупинився і оглянув пором. Він лежав, витягнутий на берег. Потім то тут, то там натрапляв на радянські доти лінії Молотова. Вони були у цілком доброму стані. Можна входити і оборонятися.