Тепер я міг би клікнути, наблизити і порахувати, але волію залишатися в тому часі — день після Різдва, коли нормальне життя ще не почалося, ще не вийшло із теплих домів, тільки ці два хлопці із зіркою, а потім, за селом, три чоловіки, що рубали надбережні верби. Побачивши мене, перестали і дивилися вслід. Я заїхав настільки далеко, наскільки вдалося. Піщаний яр закінчився сосниною. Я вийшов і пішов до ріки. Вона була сіро-блакитна, а не зелена. Повільно плила під низьким небом, залишаючи село за собою. Мене завжди вабили місця, з яких можна лиш повертатися, місця в самому кінці. Завжди. Шукав їх інстинктивно. На березі лежав човен. У ньому збиралася дощівка. Я дивився на інший бік і мені здавалося, що бачу вежі костелу, який пахнув старою живицею і воском. Біля нього сходили німці, щоби подолати течію, повну вирів. Зліва був курган, насипаний у прадавній минувшині. На ньому я сидів із сільськими хлопцями і дивився на протилежний бік, на місце, де стояв тепер. Тоді уявляв собі, що колись піду за ріку, а потім ще далі і далі. Може, я вигадую, але ж не могло бути інакше. Ми крадькома пили дешеве вино і дивилися на рівнину, яка нагадувала степ з дрібними фігурками корів, овець і коней. Тепер я бачив, що цей степ був підмоклий і насправді нагадував багна.
Бо як це так? Що з часом віддаляємося від місця, де народилися, і це називається втечею, зрадою, еміграцією? І все, що ми робимо, це спроба повернення? І життя — це вигнання? Мовби в якихось боснійських богомилів? І, як співали «Breakout», «ріка дитинства»? Як цей мій Буг, до якого мушу час до часу повернутися, щоби хоч на мить вислизнути з вигнання і перехитрити самотність? Що ж це? Чим ширші кола описуємо, тим виразнішає центр цього обертання і тим сильнішає притягання?
Мене привезли, мабуть, у шістдесят першому або другому. Мабуть, автобусом. Загорнутого в клунок, у подовгуватий вузлик, так, як тоді возили дітей. Дідусь, мабуть, запряг коня і проїхав два кілометри до сільської зупинки. Тож я собі уявляв, що гострий запах кінського поту, коли ми вмощувалися на возі, був першим запахом, який дійшов до мене тими днями у цих краях. Загалом запах повозу, адже то пахли шкіра упряжі, дошки і драбини возу, в якому возили сіно, снопи, вимолочене збіжжя і гній навесні (хоч тоді докладали спеціальну підлогу, яка називалася гнойовицею), мастило на осях, розігріта гума коліс, пилюка, ковдра, яку накидали на спітнілі кінські спини… Це все я мав би відчути під час тієї першої подорожі до дому, що стояв серед саду.
Потім, коли вже я звівся на ноги, запахів побільшало, бо будинок був вихолоджений і трохи вологий. Сад заслоняв сонце, вікна були малі, темніло раніше, ніж в незатінених місцях, а на електрику довелося чекати ще багато років. Восени, зимою і весною жили навколо кухонної печі. Лиш влітку бабця куховарила на обмурованому вогнищі на східній стороні обійстя. Тож це все змішувалося і посилювалося, всі ці запахи людські, кухонні, тваринні, бо ж худоба була за десять кроків, у стайні, а за стіною у комірці висіла упряж, запасні або зношені підхомутники, з підвіконня, куди пригріло сонце, долинав запах електричних батарей, від яких працювало радіо. Прямокутні, картонні, їхній верх, звідки виходили дроти, був залитий чорною бітумною масою, подібною на толь. І на сонці це пахло, наче розігріте просмолене шосе. Ця хімія електрики вступала у предивні зв’язки з пеларгоніями і вишнями, які пускали сік у п’ятилітровому бутлі під затверділим від спеки шаром цукру. Але це могло бути вже влітку. І нафта, завжди нафта, незмінна нафтова аура, яка розходилася променями з-під стелі від лампи, прикритої пласким, як таріль, абажуром, емальованим і білим.
Не думаю, що ці всі запахи змінилися з часу, коли забралися німці. Ну, може, додалася ця електрохімія, додалося запахів їжі, більше жиру, трохи м’яса, бо, що б не казали, прихід комунізму означав відхід або відступ голоду. Може, ще з’явилося мило, можливо, вже навіть трохи пахуче. Так я собі уявляю тепер. Що мене у тім згортку внесли у ще майже воєнне повітря.
Військо відійшло, розвіявся сморід пороху, розлетілися чорні хмари дизельних вихлопів, і село пахло по-старому. Стало тихо. Гавкав пес, ревіла корова, у сутінках було чути, як відра вдаряються об цебрини криниць. Було тихо. Пішли собі і тепер галасували на Сході, далі і далі, аж змовкли цілком.
Треблінка за якихось тридцять кілометрів по прямій. Вниз за Бугом. За рік після відходу із села війська до табору прибув перший транспорт. Коли за тридцять кілометрів згоряють десятки тисяч людських тіл, то цього неможливо не відчути. Від Белжеця до Рави Руської двадцять п’ять кілометрів, а люди розповідали, що вітер приносив до містечка рештки спаленого волосся. Але я не пам’ятаю, щоби тут при нафтовій лампі хтось згадував Треблінку. Можливо, ця відстань у тридцять кілометрів справляла враження, що це відбувалося десь в іншому місці. Це були інакші тридцять кілометрів, як тепер, коли я собі так сідаю і їду, куди заманеться: Гранне, Арбаси, Тонкєли, Булька Замкова, немов патрулюю берег ріки і виглядаю не так дитинство, як фашистську навалу. Все ж не пам’ятаю, щоби хтось про це згадував під час тих вечірніх посиденьок з тітками, стрийками, стриєчними бабками. Говорили про все, про життя, про смерть, про духів, але не про духів євреїв, які вітер проносив над селом. Не пам’ятаю навіть такого слова «єврей». Можливо, навіть його не знав. За тридцять кілометрів від місця, де спалили сімсот чи вісімсот єврейських тіл. Хіба пам’ять може піти в пісок або розвіятися в повітрі? Чи її взагалі не було? Бо ми мали своїх духів, які з’являлися поміж нас унаслідок звичайної смерті? І завжди по одному. А не сотнями і тисячами, від яких голосило нічне небо над селом.