Уявляю собі все це. У країні дитинства, у країні невинності. На сході, праворуч від Вісли. Біля входу до пекла. На купі людських останків. У пітьмі континенту. Неможливо вирватися з цих земель, подібних на перекладанець з м’яса, крові, кісток. Насичених ДНК. Можна собі уявити біотехнологічне воскресіння. Як вони встають. Поляки, українці, євреї, білоруси встають, росіяни, калмики, встають туркмени. Мільйони. Застрілених, закопаних, спалених, зарізаних, задушених, втоплених, замерзлих, зголоджених. Як їх клонує майбутній бог. Десятки мільйонів. Ціла країна, цілий народ померлих. Встають і живуть ще раз. Починають заново. Я собі це уявляю, їдучи до Гребенного, на сам кордон, а при дорозі щуляться від холоду продавці картоплі і яблук. Або коли їду до Котерки, до кінця дороги номер 640, до церкви Ікони Матері Божої Радості Всіх Опечалених, яка стоїть у лісі, і, хоча мене й зупиняють прикордонники і наказують повертатися, врешті дозволяють оглянути голубий дерев’яний храм. Бо я не можу стриматися, щоб не дістатися якнайдалі. Так було над Свіслоччю, де я цілий день снував піщанистими узгір’ями поміж Лапічами, Озерянами, Рудаками і Хомонтовцями. У селах червона бруківка, яка поволі заростала травою. Ніщо не їздило. Не було автомобілів. Обійстя теж заростали. Іноді хтось сидів на лавці і дивився. Як п’ятдесят років тому, сто, як завжди. Але тут вже давно нічого не відбувалося. Не приходили чужі, не насувалися ні пожарища, ані убивства. Можна померти у спокої. Разом із розваленими домами і разом із селом. За домами, над рікою, я бачив прикордонні стовпи, забиті у мочари. З узвишшя було видно білоруський колгосп. Усе затихле, але прислухається, — чи не йде якийсь Булак-Балахович, чи Ковпак не надходить, айнзацгруппе В, чи не йдуть царські, січневі повстанці, чи взагалі хтось не йде. Щоби все ж таки померти у спокої. На цій лавці, спрямувавши погляд у минуле. Отак я прибиваюся до берегів Сходу. Тут, за Кринками, або в Оші на Шовковому Шляхові. Бо не можу звільнитися від думки, що мандрівка народів все ще триває, що цим шляхом далі прокочуються наїзди, що земля дрижить і дрижить повітря. І що ніколи не настане спокій, бо у венах цих земель, у її підземних ріках кружляє наркотик, який підживлює шаленство, і втрачаєш глузд від безміру простору і від омани, що його можна опанувати і змінити. Чингізхан, Тамерлан, Петро, Сталін, Гітлер, капіталізм, глобалізм насуваються, як метеорологія.
У Мургобі ми йшли до ріки запорошеними закапелками між глиняними домами. У тіні під сірою стіною сиділа стара жінка. На голові мала білу хустку, а на ногах мілкі калоші, взуті на фільцові черевики. Поряд крутилося двоє малих хлопців. Ми привіталися з нею російською. Вона була вчителькою на пенсії. Мала дітей у Бішкеку, у Москві, у Душанбе. Мала також купу онуків. Десь так від двадцяти до тридцяти. Її коричневе обличчя залишалося непорушним, коли вона говорила. Звідкись із глибини, звіддаля на нас дивилися чорні очі. Казала, що має мало грошей, тридцять доларів пенсії, але принаймні нема війни. Це повторялося. Ця війна. Постійна її присутність, лиш на якийсь час відкладена. Це було так, якби вона сказала: «Добре, що вщух вітер». Або: «Дякувати Богу, вже по зимі». Але погода не встановлюється раз назавжди і кругообіг пір року не спиняється. Двоє малих хлопців інстинктивно тиснулися до неї, як звірятка. Один присів між її колінами, другий став ззаду і поклав руки на її рамена. Їхні лиця були лиш трішки світлішими. Вона згадувала когось із родини, хто загинув на шляху до Берліна, але не могла сказати де. Берлін був безконечно далеко, але разом з тим близько, бо там війна і смерть. Вона мала там своїх померлих, а це майже так, якби сама була з ними. А ми тут маємо своїх із заслань, тож нам також було близьке, і ми не приїхали у цілком невідоме. Хлопці мовчали. Дивилися на чужих. Мабуть, знали розповіді про війну, про Берлін, про рідних, які не повернулися. Так, як знав я. Відколи почав розуміти слова. Засинав у теплі і потемках і чув: німці те, росіяни оте, партизани… У світлі одинарної нафтової лампи я бачив їхні тіні. Чув їхні кроки в темряві за дерев’яною стіною. Вони підкрадалися. Слова бабць і тіток набували форми. Забрали, підпалили, пішли. Із заходу на схід, зі сходу на захід. Всюди залишали сліди. Як той міст, якого не було, але який ми шукали. Як той страх перед трупами, що лежали покотом у соснині, страх, що живий і досі. Або спогад про червоні смердючі бинти, над якими крутилися рої мух. Жінка з Мургоба могла би бути моєю бабцею чи тіткою. Вона сиділа у тій самій позі, що й вони, у хустці, так само занурена в минуле, підсвідомо очікуючи його повернення.