А потім, коли, пробувши Улані три дні, ми поїхали далі, після першої, другої ночівлі у степу я зрозумів, що ця трав’яниста рівнина була для революції чимось на кшталт землі обітованої. У всіх інших місцях, на всіх тих просторах, де червоні пробували розпалити вогонь революції, до цього вже щось було. Міста, будинки, люди, якась матерія минулого. Натомість тут упродовж семисот років тривала постійна теперішність. Час до часу подекуди стояло щось дерев’яне або муроване, але майже все перебувало в русі. На банкноті в тисячу тугриків з одного боку зображений Чингізхан, а з другого — його пересувний палац. На здоровенній чотириколісній платформі розкладена величезна юрта. Її тягне упряж волів з тридцяти. Позаду йдуть верблюди і тягнуться наступні пишноти. Влада пересувається. Їй не потрібно залишати після себе матеріальних знаків, бо є ідея, яка наповнює простір. Від океану до океану. Володар іде далі, і на місці, де стояв його табір, відразу виростає трава, і все знову таке, яким було сто, тисячу років тому. Це мені сподобалося в цій країні: теперішність сягала найдавнішого минулого. Це, мабуть, мало подобатися і комуністам. Їм могло здаватися, що беруть участь у створенні такої собі степової версії Книги Буття. Колишньої влади вже не було. Вона перетворилася на всюдисущу легенду. Залишилася безконечність степу, яку можна було наповнити новою ідеєю так само легко, як вітер наповнює простір. Або як дим, коли підпалити трави на сухій рівнині. Однак перші монгольські революціонери під проводом Сухе Батора вирушали назустріч історичній необхідності під жовто-червоним прапором. Жовте означало буддизм, а червоне — комунізм. А барон Унгерн фон Штернберг жадав створення паназійської буддистської імперії на згарищах і кістках євреїв, комуністів і всієї західної цивілізації, зараженої сифілісом матеріалізму. Вслід за його військами брели вовчі зграї. За легендою, ночами барон ганяв запрягом вовків горбами навколо Урги, себто сучасного Улан-Батора. Казарми його дивізії в Даурії нагадували «руїни, заляпані кров’ю». Це було би цілком природно, що полум’я революції поширюється із середини континенту до його окраїн. Я лежав навзнак десь між Булганом і Муруном, дивився на зорі і уявляв собі мапу, уявляв те полум’я. Десь у самому кінці пітьми блимав вогник і тарахкотів мотоцикл.
Наші спальники були надто тонкі, і ночами ми мерзли. Вдень іноді було плюс тридцять, під ранок біля нуля. Я згортався в клубок, зіщулювався і прислухався. Нічого. Просто нічого. Ніби ми самі на світі. І жодного страху. Десь була Росія, десь був Китай. Я лежав у потемках, в самому осерді ночі, всередині безмежного простору. Він був безпечним, лиш трохи холодним. Я уявляв собі чорний горизонт. Можна було встати, вийти і рушити в його бік і аж до світанку ні на що не наткнутися. Трохи каміння, кості тварин, жодних перешкод. Розщіпаєш замок намету або відчиняєш двері юрти, і відразу за порогом починається щось типу безконечності. Жодних стін, жодних мурів, нічого, що б завадило бачити обрій. Усе вертикальне — витвір природи. Часом увдосвіта мене виганяв холод. Я вилазив на найближчий горб і чекав на сонце. Так було десь за перевалом Гуг Хутул над рікою Дельгер Мурун. При чистому, гострому світлі ранку здавалося, ніби те, що було за десятки кілометрів, зовсім поряд. Однак там теж не було нічого, окрім пейзажу. У зелених долинах залягала тінь. Із-за обрію виповзав золотий змій ріки. Більше нічого. О цій порі так було всюди.
На захід, весь час на захід. Як давні вершники. На вибоїнах брязкотіли казанки і миски. Тульга безперервно курив, і дим змішувався із запахом бензину. Часом ми розпитували дорогу в пастухів. Шляхи перетиналися, розгалужувалися, розпліталися і спліталися. У самотній юрті ми пообідали. Жінка зігнала мух з м'яса, поскидала мушині яєчка, порубала шмат тесаком і за півгодини зготувала зупу. Було смачно. Жирна баранина з макаронами і морквою. На столі стояла пляшечка приправи «Маггі» з Польщі. Тульга сказав, що це ресторан, тож ми залишили гроші і поїхали далі крізь холодну вітряну спеку. Часом на дорозі лежали стада верблюдів. Вони неохоче вставали і відходили кількадесят верблюжих кроків убік. Одного разу ми проминули трактор. Сім’я вантажила на причеп складену юрту і решту майна, щоб перебратися на нові пасовища. Потім зустріли двох ловців табарганів на мотоциклі. Табарган — такий пустельний гризун, бабак. У них була дрібнокаліберна рушниця. Тульга зав’язав мені очі, поставив мене на коліна і вдавав перед об’єктивом буддистського таліба. Після нього з цією зброєю позував я. Думав, що розвалиться в руках. Мисливці спостерігали за цим з незворушними обличчями. Зі струмків ми набирали воду у пластикові пляшки. Тульга рахував балони з газом. Я рахував китайські супи і консерви. Кізяків не завжди вистачало для багаття. Іноді, щоб рушити, авто доводилося пхати. Підібрали із залізною бочкою поліцейського та його сина. Вони їхали з нами півтора дні. Це був єдиний мент, якого зустріли дорогою. На прощання він подарував нам вирізаного з дерева сидячого верблюда. Біля соленого озера Увс під’їхали два вершники. Зняли свої халати і, усміхаючись, запропонували, щоб ми сфотографувалися в цьому одязі. Довгі шати до колін були важкими від овечого жиру, диму і всього того, до чого треба доторкнутися в житті. Вони були жовті, шовкові. Потім десь із-за горизонту з’явився третій. У самих штанах, галопував без стремен, п’яний і щасливий. В’їхав у мілку, солону воду і впав з коня. Це ощасливило його ще більше. Сів у сідло і, щось нам викрикуючи, помчав назад до обрію. Озеро мало вісімдесят кілометрів завдовжки і стільки ж завширшки. Сягало російського кордону. Тульга сильно солодив чай, я мав про це пам’ятати і в якійсь дерев’яній крамничці, де вміщалося троє людей, купив йому двісті грамів цукру, загорнутого у газету. Часом удалині здіймалася хмара куряви. Наближався автомобіль, і ми мусили зачиняти вікна. Раз у якомусь поселенні нам перебігли дорогу три жилаві свині. Одного дня пополудні насунулася піщана завія. Стало так темно, що ми не бачили лиць одне одного. У білому чаї з молоком плавав жир. Але коли я уявляв, що це не чай, а зупа, то дуже смакувало.