їхати, щоб зробити хоч крок в її бік. Настільки вона була приявною. Повітря насичене її невидимим існуванням. Тепер я це пам’ятаю. Втекти було нікуди. Про що б не думав, воно все одно переважало. Можна було розмірковувати про Францію, Європу, Америку, але втеча від судженого здавалася неможливою, адже ти не міг визволитися з обіймів географії, не міг змінити місця народження. До того ж і Франція, і Європа мали в дупі цю географічну пастку. Для них це був Схід, а Схід просто заслуговував на те, що отримував. Я хотів залишитись в Кош-Агаші на кілька днів, бо мене цікавило власне дитинство. Аж тепер я міг усе детально роздивитися. Протилежний кінець мапи сорок років потому. Низький водій висадив нас біля зруйнованого будинку в центрі поселення. Сказав: «Ето гостінніца», — і поїхав. Вийшов Сергій і повідомив, що бере триста рублів за ніч. Він був худорлявий, невисокий, темноволосий. Несміливо усміхався. І тоді відразу з’ясувалося, що тут не руїна, а розбудова. Був викопаний рів під фундамент, завезений шутр і стояла бетономішалка з корбою. Що нагадував цей будинок? Старий корабель на суші, коли довкола не видно жодних вод. На всю ширину партеру тягнулася засклена веранда. Ми ввійшли зовнішніми залізними сходами. Всередині вбого і зашуркано. Невиразні речі і предмети стояли і лежали на своїх місцях. Газова плитка, раковина, церата, ще щось оббите і надщерблене, однак тихо і героїчно ужиткове. Лазничка з дещо пожовтілою ванночкою під душем і рожевим унітазом, прикритим кришкою з тонкого пластику. Для цього я сюди приїхав, на кінець мапи, щоб подивитися на ці речі. Щоб віднайти деталі, дрібнички цього безмірного тіла, яке залягло між океанами. Вікно кімнати виходило на подвір’я. Будинки були одноповерхові, тож можна було побачити аж білі гори на видноколі. Через кільканадцять обійсть стояла мечеть з дощок, помальованих на зелено. Її мінарет ледве виступав над дахами хат. Оббитий срібною бляхою, він нагадував церковну баню. Майже все село було з дерева. Готель називався «Транзит». Сергій показав нам бар. Він теж належав йому і називався так само, як готель. Заштукатурений глиною барак стояв на перехресті доріг. Уранці і на обід я їв тут гречку з гуляшем. Всередині було так, як у нашім готелі: аскетично, несучасно і чисто. Так, це нагадувало дитинство, бо вбогість розворушувала уяву. Дерево, церата, білий фаянс, пористий алюміній. Усього було мало, тому так легко втікалося у мрії. Матерія не становила опору думці, і можна було зробити ту революцію. Просто нічого втрачати. Я їв алюмінієвою ложкою яловичий гуляш з гречаною кашею, а потім виходив надвір, щоб подивитися, як з глибин держави приїжджають автомобілі. УАЗи і корейські «Сантани». Іноді автобус із носом, як у вантажівки. Часом японський, з кермом з іншого боку. Такого не було багато. Вони відразу безслідно зникали всередину країни. До Новосибірська було вісімсот вісімдесят сім кілометрів. Я сидів і уявляв собі ці відстані. Кілометр за кілометром, поворот за поворотом, один Кош-Агаш за іншим. Як на якійсь вервиці, як під час медитації, від якої дробиться пейзаж, тліє простір, і щось нарешті мусить проявитися. Як у дитинстві, коли з голови щезали всі думки і залишалася чиста, гола задивленість у глибину літнього дня. Тож та революція була зовсім не матеріалістична. Вона була антиматеріалістична, це був замах на видиме і дотикальне. Воно мало зникнути і ніколи більше не заважати, не відділяти від порожнечі. Від порожнечі, в якій може безконечно розбухати уява. Підійшов страдницький мешканець. Нічого не треба було казати. Дав йому сіро-буру десятирубльовку. «Тут на високий ґанок вийшов Чиклін і загасив лампу активіста; свіжий сніг просвітлював ніч і без нафти. — Вам тепер добре, товариші? — спитав Чиклін. — Добре, — відповідали звідусіль, — ми вже нічого не відчуваємо. Один порох з нас лишився. Вощєв лежав неподалік і ніяк не міг заснути без спокою правди всередині свого життя. Врешті він встав зі снігу і підійшов до людей. — Здрастуйте! — радісно промовив він колгоспникам. — Тепер ви такі, як я. Бо я теж є нічим. — Здрастуй! — сказав колгосп, радіючи із ще однієї людини». Я сидів на Радянській, 78 і дивився на голубі «Сантани» з великими смугастими мішками на дахах. Вони зупинялися посеред села, і люди виходили покурити, розрухати кості. Потім їхали далі. Повітря Алтаю змикалося за ними, наче їх ніколи й не було. Обжершись гречкою, я віддавався медитації. Цієї весни я провів два тижні в Америці. Між Нью-Йорком і Чикаго обіцяв собі, що це тільки початок, і я точно сюди повернуся, щоб уздовж і впоперек проїхати цю божевільну країну, яка заворожує і манить усі племена світу. Досить проїхатись четвертою, п’ятою або шостою авеню у прірві Мангеттену, щоб переконатися в цьому. А тепер я сидів на Радянській, 78 і дивився, як здіймається курява. Мангеттен віддалився і став на своє місце. Я сидів на краю Третього Риму і дивився на кістляву худобу, що поверталася з пасовищ. Повітря пахло сухим гноєм і низькооктановим бензином. Я знав, що не повернуся на Мангеттен. Не дам копійки і не пожертвую днем, щоб там опинитися. Я був лузарем і любив занепад. Мені подобалася поразка космічного масштабу. Я сидів біля бару «Транзит» і дивився, як Третій Рим притуляє вухо до степу, прислухаючись до Китаю. До ретельного мурашиного хрумкоту. У Читі на вокзалі я бачив зал очікування для китайців. Вони покірно сиділи серед картатих торб. Їх пильнувала поліція. Вийти могли лише до потяга. Їли свої супи, пили свій чай. Але скільки торговців може допильнувати поліція? Мільйон? Два мільйони? Але ж не мільярд. Вони мусять прийти і наповнити цей простір, який здається невичерпним. Мусять наситити його людським м’ясом, щоб він перестав нагадувати космос або вічність. Мусять це заселити і перетворити на купу обміну і зиску. На старому «Мерседесі» під’їхав сорокарічний чеченець. В автівці сиділи дві жінки. Він завів балачку із Сергієм. Через п’ять хвилин вони вже говорили тільки про те, що колись було краще. Через п’ятнадцять — коли жінки, не висідаючи з машини, допили чай — вони рушили на південь, до монгольського кордону. Так, колись було краще, і так вже не буде ніколи. Передовсім тоді, коли йшли на схід, і земля здавалася безмежною і майже безлюдною. Козак Єрмак міг почуватися праотцем, надаючи імена місцям, які йому траплялися. Строганови отримали від Івана Грозного території завбільшки півтора Бенілюксу і практично безлюдні. Тисячами кілометрів можна було мандрувати і сплавлятися ріками, тижнями нікого не зустрічаючи. Минуло чотири століття після Єрмака і Строганових — і я розкладаю мапи північного Сходу, на яких тільки зелень, пронизана жилками голубого. Атлас автомобільних доріг, який я привіз із собою, не охоплює однієї четвертої краю, бо там нема ні автомобілів, ні доріг. Однак уже ніколи не буде, як колись. Бо, закінчивши з простором, коли нарешті замкнули контур безкінечних земель, почали облаштовувати час. «Знявши із себе куфайку, Чиклін ще й роззувся і ходив по підлозі у шкарпетках, заспокоєний і задоволений з того, що тепер ніхто не позбавить Настю її участі у світовому житті; що ріки біжать до моря, і ті, які попливли на плоті, ніколи не повернуться, щоб мучити молочника Мішу; і що всі безіменні люди, після яких залишилися лише лапті і свинцеві кільчики, будуть змушені вічно скніти в землі, хоч і не можуть з неї встати. — Прушевський, — промовив Чиклін. — Я тут, — відповів інженер; він сидів у куті, спершись спиною, і байдуже дрімав. — Прушевський, скажи, чи досягнення високої науки зможуть воскресити померлих? — Ні, — сказав Прушевський. — Брешеш, — мовив з докором Жашев, не розплющуючи очей, — марксизм усе зможе. А як тоді Лєнін лежить цілий у Москві? Чекає на науку, бо хоче воскреснути».