Здалека Каракуль був як порт. За останніми домами синіли води озера. На протилежному березі височіли вдалині засніжені гори. Над пласкими дахами обійсть стирчали десятки дерев’яних стовпів. Не було жодного рівного. Кожен хилився в інший бік і під інакшим кутом, і скидалося на порт. Ніби білі човни гойдаються на хвилях, і вгорі видно, як рухаються чорні щогли. Але це була всього лиш електромережа. Потім, ходячи по селищі, я заговорював з чоловіками, питаючи «как с елєктрічєством» і показуючи на дроти. Вони лиш заперечно хитали головами. Не було. Струм закінчився разом з крахом імперії. Залишилась тільки ця конструкція з дерева і дроту, що нагадувала міраж порту. Синява вод була справжньою. Поверхня озера займала триста вісімдесят квадратних кілометрів, його глибина становила двісті тридцять метрів. Окрім села Каракуль, над ним не було більше ніяких поселень. Алебастрові гори відбивалися у голубому дзеркалі. В цілім селі не було ні одного човна. Думаю, що жодного човна не було на всьому озері. У соленій воді не було риби. Ніхто не виходив на берег. Доми стояли віддалік, обернені до озера глухими стінами. Двоє чоловіків вимочували шкури яків. Сказали мені, що зроблять з них кінську збрую. Яки паслися на іншому березі. Раз на тиждень звідти привозили молоко. Коли воно скисало, то ставало гостре на смак і густе, як грецький йогурт. Ми їли його ложками і загризали пласким, круглим хлібом, який пекли у глиняних печах на подвір’ях. Поміж домами, на майданчиках і у завулках лежав сірий пісок. За селом росла трава, поодинокі, немічні стебла. Між билинками проступала гірка сіль. Білий наліт, ніби земля спітніла. Я ходив і ходив. Зустрів кількох псів і одного кота. Заговорював з різними людьми. Діти були з яками на пасовищах, тож не було кому викрикувати «Гельол!». Пополудні повіяв холодний вітер з півночі. Щойно була помірна спека, а тепер збиралося на сніг. Треба було вдягнути на себе все з наплічника. Сутеніло, і в крамниці не було світла. Жінка стояла у темряві, а я відчував, що, зайшовши сюди, мушу щось купити. Але що? Рис? Чай? Цукор? Овальниє сігарєти без фільтра «Польот»? Не було майже нічого. Не було навіть запаху, властивого крамницям. Навіть тим найбіднішим у підляському чи мазовецькому селі сімдесятих років минулого століття. Там теж було убого, але чимось таки пахло. Хлібом, печивом, пивом. А тут нічого. Наче крізь крамницю дув холодний, без запаху, вітер з-над Паміру. Я злякався, що зараз стане зовсім темно, і купив дві голубі пачки «Польоту» і цукерки. Продавчиня повідомила із стриманою гордістю: «Ето конфєти із Украіни». Були жахливі. Я повернувся до квартири і скулився на матраці.
Не міг спати і прислухався до биття власного серця. Воно билося швидко і неглибоко. Каракуль лежав на висоті чотирьох тисяч метрів. За вікном гуркотів малий агрегат. Я відчував, як холод проникає крізь стіни. Коли було вирішено, що я сюди приїду? Адже ніколи не мав такого задуму, а тепер от лежав у мороці і холоді Сходу. Рік у рік, країна за країною. Стаючи щораз старшим. Очікуючи, що об’явиться щось близьке до сенсу. З легкою зневагою до тих, що «potatoes, beer, potatoes, beer…». Наче вони якісь заброди. Ніби причиною їхньої тут присутності було винятково нахабство, а моєю — призначення. Я хотів бути наодинці зі своєю долею. Лежав, згорнувшись у клубок, і прислухався до вітру. Той монотонно і важко перевалювався через хребет Паміру. Обтирав холодне тіло об вершину Гармо, яка колись називалася Пік Комунізму.
Намагаєшся наздогнати минуле. Так думаю, коли я втомлений, нічого не хочу і над Паміром віє холодний вітер. Не можу пройти повз жодного Лєніна, не зробивши йому знимки. І відчуваю щось на кшталт радості, коли натрапляю на чергові монументи. Вони облазять, лущаться, кришаться, але їх залишали у спокої, щоб згасали. Пам’ятаю, як багато років тому у гагаузькому селі Баурчі одна жінка, коли ми проходили в сутінках попри погруддя вождя революції, промовила: «Самий лучший чєловєк». Моя російська була тоді набагато гіршою, ніж тепер. Та й не хотів завдавати прикрощів жінці. Однак подумки виголосив якусь пафосну промову про злочини, свободу і демократію. Тепер просто фотографую. Пригадую червоні металеві зірочки з його профілем. Пам’ятаю. З аґрафкою-защіпкою ззаду. Ми їх зневажливо відкидали, як фальшиві монети або порожні горіхи. Як усю комуністичну реальність, яка видавалася фальсифікатом світу. Наше життя було деінде. Ми гордували радянським кіно, радянською літературою, радянським спортом, «радянською» мовою. Ніхто не віддав би сім злотих, щоб піти на радянський фільм. Ніхто ніколи не озирався за радянським автомобілем. Ніхто ніколи добровільно не промовив слова по-російськи. Ми були вільні. Так мені здавалося. Хіба не зауважував тіні, в якій я жив? Можливо. Коли ти молодий, то випромінюєш власне світло. Фосфоризуєш чимось ясним і теплим, і на якийсь час цього вистачає. Ми прогулювали школу, тож можна було прогуляти всесвітній устрій і випасати душу й тіло на зелених луках уяви. Так було? Не виключено.