Ми їли пісок. Я це пам’ятаю. Смак вологого піску, видобутого з ямки на дюнах над рікою. Холодний, шорсткий. Здавалося, що піщинки от-от розм’якнуть і з’явиться смак їжі. Але такого не ставалося, і треба було виплюнути буру клюску, яка, скочуючись униз горбка, відразу обростала крупинками кварцу, ще мить ворушилася і тоді завмирала, як щось живе, але налякане. Я мав чотири-п’ять років. Мабуть, був сам. Вийшов з обійстя, прокрався через буру дорогу, грузнучи по кісточки. За нею були городи, пісок ставав яснішим, і починалися дюни. Я копав свою ямку і пробував їсти. Але за кільканадцять хвилин в долині, на обійсті, здійнялися крики: «Де він? Куди пішов? Боже мій, до ріки!». Бо ріка була мов недобрий магніт: притягала так сильно, що часом навіки, і село жило розповідями — хто, коли і в якому місці виплив. А вже діти, зі своєю цікавістю і довірливістю, були перед нею зовсім беззахисними. Хтось по мене прибігав, забирав і турботливо зачиняв фіртку. Подвір’я наповнювали запахи їжі. Найсильніше пахло смажене. Сама олія. Цибуля на олії. Риба. Картопля. Смалець. Свинина на смальці. Без нічого, лише посолена. Кров’янка — коли різали свиню — запечена у прямокутних бритванках. Картопляне тісто в тих самих бляшках. Пляцки з білої муки, до яких, щоб швидше виросли, замість дріжджів додавали соди і клали на киплячу олію. Молоко і хліб. Знову картопля, але вже для свиней, зварена у чавунних казанах, які потім парилися на дровах, і це саме її запах, перемішаний з димом, висів над подвір’ям, і це був запах ситості, якщо цим могли живитися свині. Так. І досить було зійти на дві сходини в глибину пивниці прямо з подвір’я, щоб зачути ніжний, але виразний запах сиру. Він легко бив у ніздрі квасним. Сир висів у білій марлі і стікав. Готові грудки лежали, прикриті льняною шматкою. Ясна білизна виглядала нереальною в холодній, вологій напівтемряві. У глечику стояла сметана. Холодна і густа. На стриху під балкою висіла солонина.
Але це було вже в іншому місці і пізніше. Сто кілометрів вгору по ріці, у вуйка. В літні дні під дахом із шиферу панував сухий жар. З дерев’яних стін сочилася живиця. Я сидів у самотності, пітнів і читав «Благословенну землю» Перл Бак. Але тоді я думав, що це просто якась книжка про страждання селян. Я відрізав шматки солонини і заїдав їх хлібом. Чув, як порпаються внизу. Кухня, баняки, скрип дверей, відзвуки кроків на дерев’яній підлозі. Потім усе стихало. Дорослі йшли працювати на поле. Я залишався сам на сам з китайською історією, яка перепліталася з пейзажем надбужанського села, з терпінням дорослих, з образом їхніх похилених спин, коли вони вперто, ряд за рядом, пололи картоплю. Або в’язали снопи під високим полуденним сонцем. Зігнуті і вперті. Спітнілі. Темні плями виступали на світлих сорочках. Спини коней виблискували темно-гнідо, а волога стікала їхніми боками аж до живота. Коли вони тягнули, від їхніх коротких, напружених кроків дрижала земля. Усе це вже назавжди переплелося з китайською історією. Я сидів серед смолистих стін, читав, прислухався до звуків і чекав, заки стихнуть. Тоді вже знав, що не мушу йти до роботи, до сіна, до фіри, ні до чого, полишений на солодке поглинання незрозумілих думок і почуттів.
Сухе, солене сало і хліб. Китай. Так їв мій дідо. Відрізав на дощечці плястерок присмаку, клав на окраєць хліба і жував поволі, з насолодою. Так само робив мій тато, незважаючи на те, що вже давно жив у місті. Так само того літа робив я. Думав про Китай. У моїй уяві вуйко і тітка перетворювалися на пару китайських селян. Вони вставали на світанку, сумлінно виконували необхідну роботу, розмовляли про важливі речі, а іноді дозволяли собі жарт або бесіду. Праця, відпочинок, їда, сон. Може, я так собі уявляв весь Китай? Можливо, у ньому було трохи більше строгості, спеки, порохів і мовчання?