Ніколи не можу стриматися, коли проїжджаю вулицею Костюшка в бік Сонча і маю трохи часу. Звертаю праворуч і паркуюся між двома — як тепер кажуть — галереями. Насправді це два похмурі вугласті бараки. Розпач компромісу між дешевизною і вдаваною елегантністю. Входжу до того, що зліва, минаю парфумерію на першому поверсі і піднімаюся сходами вгору. Вже здалека відчуваю той запах, який нагадує трохи гуму, трохи пластик, трохи клей, — у кожному разі виразно хімічний. Проходячи повз дрібну чорняву касирку, ніколи не можу відмовити собі у цій приємності і виразно кажу «добрий день», а тоді чекаю, заки вона відповість. Чекаю, коли вимовить ці два слова, намагаючись на хвильку відійти від тональності своєї рідної мови. Я змушую її до цього. Дрібну чорняву дівчину. Представницю народу, який невдовзі запанує у світі. Одну з мільярда трьохсот мільйонів. Вона відповідає не усміхаючись своїми неглибокими, цвіркотливими складами. Вона не мусить усміхатися, бо знає, що перемога і так на її боці. Але я трохи вредний і цим прорахованим вітанням мщуся. Мщуся за її прийдешню перемогу. І ще за Інін. Пізнім вечором ми вийшли у цьому місті з автобуса, який привіз нас із Ерен-Хото. Всі на нас дивилися. Дехто зупинявся, щоб подивитися. Не криючись. Без найменшого сорому. Інін мав близько трьохсот тисяч мешканців і був провінційною дірою. Через нього проходили тільки колія і дорога до Пекіна. Але таки діра, і хто знає, чи тут взагалі бачили білих. Тож роздивлялися і вказували пальцями. Це навіть не було образливим, бо вони приглядалися радше з дитинною цікавістю, усміхнені і веселі. Дивно було усвідомлювати, що нема де сховатися, що не можна вдавати когось іншого. Що ти голий, безборонний, а передовсім білий, а вже потім, можливо, людина. Ми йшли, дещо обдерті після двох тижнів у Гобі, з наплічниками, і двісті тисяч пар очей стежили за нашими безпорадними кроками в пошуках ночівлі у місті Ініні. Тому тепер я брав лагідний реванш, слухаючи китайське «добрий день».
Того дня, незадовго перед Різдвом, я проминув відділ взуття і пішов далі. За скляною перегородкою тягнулися шеренги стелажів. Я бачив це, можливо, десятий раз, та знову не міг відвести погляд, бо там було зібране все. По п’ять, по сім злотих, тисячі речей, призначення яких часто було важко визначити. Бо що зробити зі скляним серцем, наповненим золотистим пластиковим порошком? Або зі скляною кулею із зеленою рибкою, яка після струшування мертвецько ворушить плавниками і хвостом? Або з мініатюрним жіночим манекеном, в якого замість голови стирчить сім гачків для вішання невідомо чого? З останньою полицею в самім куті і при підлозі, на якій вкриваються порохом у пласких зібганих стосах циліндри, блазенські шапки, шалики і біло-червоні прапорці? З пачкою кострубатих жетонів для покеру за два злоті? З тиграми, слонами, папугами? Зі скляним годинником, з його циферблатом, на якому переливається тривимірний собор у містечку Ліхень? Що зробити з Матір’ю Божою на батарейці, що світиться в темряві? Можна це поставити, щоб воно тривало з нами у нашому житті разом зі своєю огидністю і неймовірним походженням звідкись ізсередини цієї чи то країни, чи то континенту, чи окремої планети. Я приїжджав сюди, до Ясла, до Кросна, до магазину біля об’їзної, щоб повертатись подумки до Ерен-Хото, до Ініна, до Дакона, до Пекіна і уявляти собі цю безодню, яка породжує трильйони невжиткових речей, як космос без напруження і байдуже породжує безмір планет, зірок і крихт матерії. Для цього я сюди їжджу. Для науки. Щоби оглядати предмети, життя яких є необов’язковим і хвилевим, бо вони відразу розкришуються, розклеюються, ламаються, розпадаються, збігаються і розтягаються, але на їхнє місце вже чекають наступні, стоячи в безконечній черзі, аби заступати мертвих товаришів і зм’якшувати людську самотність, живити наш зір і дотик, і жагу володіння. Щоби згадувати ту подорож, яка мала в собі щось майже релігійне, бо оглядати Китай означає спостерігати народження нового світу. Я перебирав на полицях ножики ні для чого, ліхтарики на приліпках, колоди карт з напівголими дівчатами, магніти на холодильник, «art article», теж тримірні, як Ліхень: метелики, песики, котики, пташки, фігнюшки, квіточки, і мало того, що стереоскопічні, то ще й на губці, щоб було м’яко. Я блукав, занурювався у це багатство порожнечі і уявляв своє майбутнє життя, в якому я постійно чогось торкаюся, а воно розпадається, тож мушу отримати наступне і наступне, і безперервно з’являється щось нове, чого ще не було, і я беру, пробую, а воно знищується саме, без моєї участі, бо самознищення закладене вже на етапі виробництва, тож знову наступне і наступне, і китайці мусять встигати, бо за мною збирається черга, мої земляки з Горлиць, з Малопольського воєводства, з Підкарпатського, а далі весь проклятий люд землі, який ніколи нічого не мав, зате тепер нарешті втамує свої бажання і вживатиме речі день за днем, рік за роком, зношуватиме, замість того, щоб лякатися смерті.