Я ходив, перебирав і гладив, не міг натішитися і повірити в розмаїття і кількість. Білі жінки уважно спостерігали за мною. Вони працювали у китайців і пильнували, щоб інші білі не крали. Аби поводилися порядно в цьому китайському світі або і всесвіті, створеному для потреби убогих, для потреби всіх нас, які вже ніколи не зазнають ані втихомирення, ані заспокоєння. І вічно дихатимуть спрагло, як пси.
У сільському пейзажі це було як ексцес: барвистість і недоцільність. Бо кому може бути потрібним гумовий чорний чорт, який від натиску висолоплює червоний пневматичний язичисько? Або сплющена, пістрява, мов пава, куля із станіолю, наповнена трачинням і причеплена до гумки? Чи золотисті годиннички з блакитним або рожевим циферблатом, на якому намальовані стрілки неодмінно завмирали на чверть до дванадцятої? Замість ремінця у них — звичайна гумка до трусів. Або сопілочки з п'ятьма отворами, з яких видобувалися звуки якогось екзотичного регістру? Помальовані водяним байцом, який залишав сліди на губах, вони здавалися не музичним інструментом, а якимось підозрілим смаколиком. Усе це задля свята. Пополудні ятки згорталися, і сільський пейзаж безслідно заживав, заростав щоденністю. У деяких домах залишалися різнобарвні дива. Як у світлиці у вуйка, куди час до часу клали спати гостей: палац зі скла, чорно-золотий гіпсовий кіт у дещо єгипетському стилі і циганка у просторій, розцяцькованій спідниці, яку всадили на купу вишиваних подушок. Я рідко і трохи несміло заходив до цієї кімнати — коли вдома нікого не було. Кімната була святковою. Двері до неї завжди зачиняли, щоб оберігати прохолодне, урочисте приміщення від кухонних запахів. Тож входив туди трохи як до костелу, щоб водити очима по пам'ятках минулого свята, по рештках карнавалу в середині літа. Циганка, кіт, палац сіяли темним світлом спокуси. За вікном був яскравий день, високе небо, у зелених затоках виблискувала ріка, але уяву поневолювали штучні і вульгарні кольори храмового свята, барви сумної фієсти. Жовті, помаранчеві, фіолетові і червоні вогники випалювали щоденність, яка звуглювалася, чорніла на краях і згорталася, як підпалений папір, аби показати… що саме? Напевно, предивну, надприродну штучність в осерді світу, який був нестерпно натуральним. Уся ця непридатність і дрантивість коркових пістолів, годинничків із завмерлою годиною, ця недолугість набитих трачинням м’ячиків на коротку мить відпускали первородний гріх пізнання — що коли є «а», то мусить бути «б», що «такий світ», що «Аля має кота, а це тато Олі». Замки зі скла були і чудом, і блюзнірством у країні, яка мала вже завжди обходитися без блюзнірств і чудес. Тому їх виробляли десь майже у підпіллі, напівлегально, у важкій тіні комуністичних податкових інспекцій, головним завданням яких було не збирання податків, а обдирання так званої приватної ініціативи. І зокрема тієї, яка вигадувала чорних чортів, що висолоплюють червоні язики. Тож доводилося виробляти це в якихось майстереньках, по хатах, у передмістях, на периферії, мабуть, в якихось Калушинах, Мінськах-Мазовецьких, у смороді клею, токсичних фарб і безперервному страху, щоб потім віддавати цей сумнівний товар мандрівним купцям, які пересувалися через гмінну і повітову Польщу шляхом усіх свят і святих, до Яблонної на Вознесіння, до Чеканова на Анджея Боболя, до Нецєчи на Святого Мартина, до Розбітего Камєня на Миколая Єпископа, і так крізь цілу країну, впродовж цілого року, аж до вичерпання календаря.
Щогодини — півтори ми зупинялися на вокзалах, на яких були назви також латинкою: Xil, Cagaan Teg, Czijregt, Gurbwan Obwoo, Sonid Youqi, Derst, Bajan Char, Ulaanchad. He всюди, але на трьох або чотирьох. Я виходив з потяга і йшов подивитися на товари в магазинчиках, на сигарети, смак яких міг лиш уявляти. Усе було бідне і вкрите пилом. Я пригадував собі аеропорт у Братську, оббитий похмурими панелями, і з горнятками, які від гарячого розлізалися в руках. Я купував якісь тістечка, бо їх можливо було розпізнати. Вони були масні і солодкі. Добрі, але інакші. І ввижалися мені ті порохи, хоч моросило. Ми лише в’їжджали, країна тільки починалася. Сто кілометрів від кордону від того Ерен-Хото, яке здавалося дірою, місциною, надто розтягненою у степу, з мікрорайонами на виріст і широкими, порожніми тротуарами з гладкого каменю. Збудоване на майбутнє. На кутах, просто на землі, ремонтували ровери. Рікш було стільки ж, що й автомобілів. Мабуть, половина всього міста була не заселена. В нашому готелі поверхом нижче мешкали робітники. Вони милися у загальній ванні. Повернулися з якоїсь будови. Мали помаранчеві каски. Отак це все чекало, поки Монголія збудує асфальтовані дороги і прокладе залізницю, щоби було як вивезти золото і решту скарбів, які від початку світу спокійно спочивали у глибинах степів. А в зворотний бік мали поїхати блокнотики, по юаню за штуку, ліхтарики на корбочці, пластикові протисонячні заслінки для автомобілів на приліпках із тигром або папугою на вибір. Тому що всі племена і народи прагнуть змінити своє життя. Надвечір у напівпорожньому місті засвітилися неони. Це були навіть не реклами чи написи, а просто кольорові лінії, що пробігали вздовж контурів будинків. Вздовж краю дахів, довкола вікон, вертикально, підкреслюючи стрункість забудови, горизонтально — її розлогість. Сяючі контури роздували архітектуру і без того завелику, надмірну, в очікуванні прийдешнього. Для кого вони світилися? Жовті, червоні, фіолетові, зелені, голубі. Посилали це своє люциферське сяйво у морок монгольської пустелі? У космос? Що ось надходить нова ера? Ліхтарів було не дуже багато, і в основному тільки ці фосфоричні вогні освітлювали місто. Вокзал палахкотів золотавим ацетиленом. О десятій вже не було жодної душі, окрім двох старців у своїх довгих шатах, що нагадували брудні кунтуші, перев'язані в талії шматяними пасками; вони були як прибульці зі старовіку або просто із п'єси Беккета. Мали при собі якісь клунки і голосно розмовляли. В мертвому світлі неону, в чорній пустці площі їхня присутність була нереальною і водночас героїчною. Вони йшли крізь це фальшиве сяйво так, як крізь свою пустелю. Старці з кочового племені. У темно-червоних зношених монгольських делах.