Можливо, після повернення я підсвідомо шукаю чогось подібного серед тисяч товарів «китайських маркетів» свого повіту, сусідніх повітів і у Словаччині. Але після повернення я перестав легковажити цими місцями. Я заходжу до них як до запрягів часу, які везуть мене у майбутнє планети. Або в минуле, у власне дитинство. До парафії Найсвятішого Серця Господа Ісуса, між ятки, тири і лотереї. Поміж дива, які впродовж одного дня осявали щоденність, щоби потім блякнути і тьмяніти у півтемряві урочистих кімнат. Але їхня дискретна присутність, легке сяйво, тьмаве світло були обіцянкою, що карнавал і свято повернуться, коли надійде пора, коли час і ми виконаємо свою роботу. Треба лиш терпеливості і жалю.
Китайський магазин у моїх Горлицях відчинений. Усі інші вже замкнені, а туди можна зайти завжди. Працюють тільки продуктовий і він. Зимовими вечорами тут порожньо. Моя дрібна китаянка — та, що каже «добрий день» — складає пасьянс у айфоні. Білі жінки миють плитку на підлозі. Тут ясно, дуже ясно, мабуть, найясніше у місті, яке економить. Ясніше, ніж в «Бєдронці», ясніше, як у «Лідлі». Але ця ясність потрібна, щоб можна було бачити всі ці обриси і барви, це диво нового сотворення світу, увесь всесвіт, відділ за відділом, стелаж за стелажем, полиця за полицею, серед яких можна буде блукати не до дванадцятої, а всі двадцять чотири години і цілу вічність, у цьому світлі, яке ніколи не згасне. Тому я сюди приходжу: аби згадувати Китай. Двометрового несміливого хлопця, поліцейського у країні, яка вбиває своїх злочинців на площах, і його дитинну усмішку, коли він простягав свої великі долоні з пластмасовою біжутерією. Такою, як на ятках у парафії над Бугом сорок років тому.
*
Літо скінчилося, і я думаю про Гобі. Згадую місця, в яких ми зупинялися на ніч. Напинали на піску намет. Було тихо. Ані зблизька, ані здалеку не долинали жодні звуки. Лиш відгомін нашої метушні. Вдень віяв вітер, але ввечері стихав. Я піднімався на бархани, щоб назбирати кізяків. На десятки кілометрів не видно було жодних тварин, але кізяки лежали всюди. Як каміння. Як проміжний стан між живим і мертвим. І як щось таке саме давнє, що й пустеля. Кізяки горіли у ватрі, обкладеній пласкими каменями. Виділяли незвичний, дещо смолянистий запах. Там, де не було саксаулових кущів, залишалася тільки ця субстанція, легка, як пемза.
Через кожні кількадесят кілометрів ми натрапляли на криницю. Це були звичайні діри в землі з кількома перекинутими дошками — щоб було де стати. І шкіряний черпак, причеплений до тички. Збоку — корито з цементу або каменю. Коли ми зупинялися, звідкись із-за обрію з’являлися тварини. Коні, верблюди. Вони чекали, коли хтось наллє води. Часом боролися між собою за доступ. Криниця від криниці за п’ятдесят кілометрів. Одного разу ми згубили дорогу. Гамба, наш водій, крутив головою. Не було нічого, тільки каміння і узгір’я. Я побачив удалині юрту. Ми поїхали туди, щоб спитати дорогу. Вони були бідні. Виснажений кінь ледве волочив ноги. Пес навіть не вийшов із тіні. Лопата зі зламаним держаком лежала в піску. Не було ніякої худоби. Нас привітали, не усміхаючись. Кістлява жінка пояснювала і вказувала в глибину безмежного пейзажу, з якого ми приїхали.
Тепер я про це думаю. Про себе і про ті місця. Про ту особливість життя, яке розщеплюється на тисячі подій, і потім ми маємо до них доступ. Як до тих днів на Гобі, до яких я намагаюся допасувати назви місць: Булган, Богд — там, де гори були із зеленавого, склянистого каменю, а при заході сонця ставали майже чорні. Так, ступаєш, як по склі. З верхів погляд сягав на десятки кілометрів, і не було нічого, тільки рожево-сіра пустеля. За хребтом, схожим на зігнуту руку, в заглибленні, яке захищало від вітру, сховалося господарство. Кілька юрт, УАЗ, мотоцикл, тарілка антени і сонячна батарея вказували, що кочівникам дуже добре ведеться. Збоку стояли верблюди і линяли. Двоколка була наповнена вовною. На землі стояв розібраний мотор, але важко було вгадати — від чого. Ми увійшли до білої юрти і сіли на землю, прикриту килимом. Дві молоді жінки навприсядки поралися біля залізної пічки. Подали нам чай. Під стіною сиділа стара жінка і всміхалася до нас. Обличчя молодих були непроникні. Увійшло двоє кількарічних дітей. Вони уважно і обережно приглядалися, час до часу позираючи на своїх. Ми вийняли солодкаві сухарі і сушений сир. Дали плитку шоколаду. Одна жінка вийшла. Друга куховарила і наглядала за дітьми. Часом наші очі зустрічалися, але вона не відводила погляду. Ми дивилися одні на одних із глибин своїх світів. Замкнені в них, і лише здогад або уява могли на мить визволити нас із ув’язнення.