Невідомо, де похований Чингізхан. Кажуть, що на північному сході, у краях, де він народився. Кажуть, що убивали всіх, хто перестрів похоронну ходу. Що сталося з нею, невідомо. Може, і свиту повбивали останні, найвірніші з вірних, і забрали таємницю в могилу. Він з’явився нізвідки і безслідно відійшов у глибини гористого степу, де в’ється ріка Онон і починаються перші ліси. Повернувся туди, звідки прийшов? Залишивши після себе тільки пам’ять жаху і слави? Оце і є життя? Пам’яттю тих, хто лишився, і тих, які тільки прийдуть? Нема нічого, окрім подій, яких не врятує, не збереже жодна річ? Ні на землі, ні в могилі? Можемо нагромаджувати і нагромаджувати, але ніщо нас не прикриє? Можемо складати верствами наших померлих, сподіваючись, що вони нас захистять, загородять, коли настане час? Ми робимо їм лігва з каменю, щоб було куди приходити, щоб вони не втекли. М’ясо всихає, та залишається кістка, і це нас тішить. Кістка. Чинимо так, щоб її затримати. Тому що не віримо в пам’ять.
Це країна кісток, і до цього треба звикнути. Вони лежать всюди. У степу, при дорозі, в поселеннях, у містах. В Улаангомі коров’ячі черепи лежали біля брами монастиря. Десь я бачив висохлу половину чорного пса. Це було у центрі села, і колеса авт повільно перетворювали псячі рештки на пил. Або недалеко від хребта Баянзаг, коли ми годинами йшли через справжню пустелю, раптом натрапили на концентричні кола скелетів і дрібних черепів з рогами. Це все, що залишилося від козячого стада. Може, їх зарізали одним махом, обробили і — вже як м’ясо і шкури — повезли далі. Або десь за Манлаєм останньої ночі в Гобі: ми напнули намет біля кволого джерельця. Воно підживляло болотисту луку і зникало в піску. Вранці я знайшов неподалік скелет верблюда. Йому нічого не бракувало. Лежав білий і спокійний, як його застала смерть. Можна було подумати, що він спить. Кілометром далі я бачив трьох живих. Вони прямували до виднокола.
І у десятках інших місць теж. Часом ще з рештками рудої або сірої шерсті. Іноді — винесені на берег степових рік. Але завжди вичищені, без залишків тканин, без запаху, мінеральні і гладкі. Можна було собі уявляти, що вони тисячоліттями залягають у землі, шар за шаром, разом із рослинністю, яка вмирає кожного року. Уявляти, що під нашими ногами цвинтар. Могила усього.
Її щораз важче вмовити вийти з дому. Дріботить по кухні. Коли тепліше — на подвір’ї. Туди-сюди. Туди-сюди. Нагадує пташку в клітці. Ще підлітає, але втрачає силу. Мені трохи соромно своєї рухливості — що завжди проїздом, завжди поспіхом, ніколи не спеціально, лиш при оказії. Вона вже навіть перестала випитувати. Врешті, що я їй скажу? Що пісок? Що нема води? Як у пустелі? Що повзають змії, що лежать черепи? Тож не кажу нічого. Слухаю уривки її розповідей. Часом питаю про минуле, бо ми обоє вже знаємо, що це єдиний безпечний притулок. Вона розповідає. Фрагментами.
З’являються прості і ясні образи, наче не було всіх цих років. Я бачу їх так виразно, ніби сам запам’ятав. Бо, може, пам’ять у нашій крові. Бачу її кількарічного брата, як він бавиться на піщанистій дорозі. Під’їжджають німці і щось йому кричать, але він не звертає на них уваги. Нарешті один з них, якому урвалося терпець, виймає пістолет. Із ближнього дому хтось вибігає і жестами пояснює, що дитина глухоніма, вона нічого не чує. Вихоплює хлопчика з-під коліс, і авто їде далі. Тепер брат часто з’являється у розповідях. Малює коней. Або вирізає їх з паперу, і вони біжать дорогою, на якій його мали вбити. Коли я був малий, він малював коней для мене. Гарних і живих. А тепер вона розповідає про те, що він був винятковим, тільки ця глухота і воєнні часи призвели до того, що потім жив у самотності і тиші. Я легко уявляю собі все це і легко пригадую самого себе через двадцять років на тій самій сірій дорозі посеред дерев’яних домів. Напевно, вона нервово виглядала за паркан, чи я кудись не пропав, не подався за дюни, де зелено і розлого розливався Буг. І чи не прийшли якісь нові німці. Я слухаю її обірвані історії і відчуваю запах диму з коминів. Влітку, аби щось зварити, у піч підкидали соснові шишки. Ми збирали їх до джутових мішків у лісі, який називався хвойним. Навіть за дня туди мало хто заходив сам, бо все ще живою була розповідь про сотні трупів, які лежать під деревами відтоді, коли у сорок четвертому тут проходили рускі. Шишки горіли гарячим, бурхливим вогнем. Повітря сповнювали запахи живиці, вареної картоплі і розігрітої олії. Мені не треба нічого уявляти, коли вона розповідає про часи, коли мене ще не було.