Дійсно, цим S3 я вирушав тоді до Бішкека. Справа залишився Празький порт з його смутком, занепадом і стоячою водою. Судна в ньому не швартувалися. Вулиця Яна Замойського переходила у Коров’ячу. Відразу починався міст, і з висоти можна було дивитися, як на другому березі зводять хмародери. Я завжди їхав туди, як до чужого міста. Я був громадянином цього боку ріки. Громадянином міста бідняків. Сином проклятого народу, який насунувся з темних глибин країни, зваблений привидом визволення. Із стражденного нутра земель. З країни мух. Роздивляюся їх на старих фотографіях. На тлі дерев’яних стін. Під дашком солом’яної стріхи. Урочисто розставлені. Святкові і застиглі навічно. Молоді. Мама схожа на Джун Картер. Я пам’ятаю все те, що за кадром. Пісок і запах кропиви. Сморід німецьких трупів і згарища після росіян. Бабця ні на мить не сідала, ніби боялася, що світ завмре разом з її непорушністю. Що наздоженуть якісь вершники. Що голод, що мор, що труп на конях рудому, вороному і білому, як смерть, промчать через поля і оселі. Що з’являться розтягнутим чвалом із минулих днів. Тому перебувала у постійному русі: стодола, стайня, дім, хлів, літня кухня, грядка і пивниця, де в темряві стікали сири і кисло молоко. Між сніданком і обідом посипала хліб цукром і зволожувала його водою. Вона крутилася босоніж, у постійній теперішності, щаслива, що минуле і майбутнє її не чіпають. З цим хлібом я виходив на дюни і йшов у глибінь безмежних луків. Вони були піщанисті, напівпустельні, порослі травою, яка різала дитячу шкіру до крові. Під тополями, великими, як баобаби, я шукав перунові камінці. Кудлатий пастух у брезентовому плащі переганяв громадську череду від одного сіро-зеленого клаптика до іншого. Він пахнув так само, як і худоба. Вранці і ввечері він грівся у теплі корів. Не вмів говорити. Йому давали їсти десь окремо, біля порога. Він їв з миски, сидячи навпочіпки. Не пам’ятаю, чи мав він ложку. Я йшов пласкою рівниною. Розливи були справа. Притоки, розгалуження, рукави. Пісок наступав на багна. Я ходив годинами. Покидав гамір подвір’я. Його турботи. Щоб вижити, усі трудилися, як бджоли. Дідусь хотів записатися у комуністи. Бо вони принесли свободу і рівність, яких тут раніше не знали. Може, хтось інший почувався поневоленим. Ті, що колись уже запізнали якоїсь свободи або вищості, яка їм здавалася рівністю. Але не вони тут. З покоління в покоління раб у раба, бідак у бідака. Тепер вони їли повільно і мовчки. Не боячись, що забракне. Помалу наповнювали животи. Бабця сходила до пивниці і приносила сметану. З ріки приносили рибу. Завжди була олія, на якій смажили. Завжди була мука на пляцки і два рази на тиждень хліб у магазині, в якому пахло цинамоновим печивом. Був смалець, солонина, масло і цукор. Була купа картоплі. Були свині у хліві і корови в стайні. Тому дідусь хотів записатися у комуністи, але бабця йому не дозволила. Він хотів записатися у сорок шостому або сьомому. Комуністи самі йому пропонували, бо він був рухливий, тямущий і спритний. Але бабця знала, що вони не вірять в Бога і невдовзі всім заборонять. Тож дідусь не став комуністом, лиш головою сільради. Прибив до дерев'яної стіни дому червону табличку з білим написом. Тепер мусив більше пити, бо наради, зустрічі чи засідання закінчувалися пляшкою. В домі під червоною табличкою він відправляв маївки до Пресвятої Богородиці. Сходилися переважно жінки. Клякали у найкращій кімнаті, на вишуруваній дощаній підлозі. Кільканадцять жінок. Я запам'ятав їхні босі п'яти. Вівтар був у куті. Мусив бути образ або фігурка і багато квітів з паперу. Але були також справжні пеларгонії у вазонках, обгорнутих білою бібулою. Дідусь клякав першим, біля підніжжя вівтаря. Виспівував лоретанську літанію. Жінки відповідали. Пополудні було ясно. Пахло потом і милом. Голоси щільно заповнювали кімнату. Двері були зачинені, щоб не налітали мухи. Дідусь мелодійно рецитував своїм хрипким голосом. У білій сорочці, спиною до всіх, мов на тридентській месі. Отак він був кимось на кшталт релігійного провідника, військового капелана. Червона табличка свідчила про його владу світську, маївки — про владу духовну. Можливо, лише сильна воля бабці вберегла його від спокус комунізму. Мені не важко уявити собі, як він відправляє червоний обряд: «Комуно непорочна, молися за нас. Комуно найчистіша, молися за нас. Комуно Приснодіво, молися за нас». І разом з ним його спрацьований, зневолений і зневажений віками народ. З пісків, боліт і безплідних полів. Ті, що встають перед світанком і зігнуті цілий день, і босі, як бабця. «Комуно наймиліша, молися за нас. Комуно предивна, молися за нас». У сіро-бурих робах, із гною, з темних хлівів, у гумаках на онучі, на голі ноги, у незмінних сорочках, просяклих квасним потом поколінь. «Комуно доброї ради, молися за нас. Комуно Сотворителя, молися за нас». Стоять біля парканів і виглядають на сільську дорогу, на якій по бабки грузнуть у піску коні, сохнуть коров’ячі пляцки і крутиться гаряча пилюка. Спершись на штахети, вони витягують шиї, щоб почути, хто це йде і співає цю на диво знайому чи то пісню, чи то речитатив стома розладнаними і плаксивими голосами. У золотому світлі травня від підмоклих полів і соснових лісків з м’ясом німецьких трупів, де рояться блискучі зелені мухи, від людських наділів, де блукають духи померлих в неволі, з дідівської безодні долинав голос: «Комуно Збавителя, молися за нас. Комуно всезнаюча, молися за нас. Комуно достойна, молися за нас». Нарешті могли побачити дідуся, який іде босий, по кісточки у піску, в білій сорочці, і виспівує перші рядки, а його наздоганяє натовп жінок і чоловіків, відповідаючи: «Молися, молися, молися». Голоси лунають у спеці полудня. Тварини ідуть за ними. Біло-чорні корови зі струпами бруду на задах. Коні із прогнутими спинами. Ціла череда народу іде з бідняцьким інвентарем із боліт в сторону піску, з хоругвами, з курми, що плентаються між ногами, щільним натовпом, для безпеки, як стадо, за дідусем, який веде їх у майбутнє, де не зазнають ані біди, ані зневаги, лиш навіки засядуть о праву руку. «Комуно славетна, молися за нас. Комуно всемогутня, молися за нас». Тож вони виходять з обійсть, виганяють худобу, відв’язують псів з ланцюгів, відчиняють хліви, гасять вогонь під плитою, ніби ніколи не мали повернутися, ніби йдуть на ковчег, який вмістить усе плем’я, за дідусем, який