ереганяв громадську череду від одного сіро-зеленого клаптика до іншого. Він пахнув так само, як і худоба. Вранці і ввечері він грівся у теплі корів. Не вмів говорити. Йому давали їсти десь окремо, біля порога. Він їв з миски, сидячи навпочіпки. Не пам’ятаю, чи мав він ложку. Я йшов пласкою рівниною. Розливи були справа. Притоки, розгалуження, рукави. Пісок наступав на багна. Я ходив годинами. Покидав гамір подвір’я. Його турботи. Щоб вижити, усі трудилися, як бджоли. Дідусь хотів записатися у комуністи. Бо вони принесли свободу і рівність, яких тут раніше не знали. Може, хтось інший почувався поневоленим. Ті, що колись уже запізнали якоїсь свободи або вищості, яка їм здавалася рівністю. Але не вони тут. З покоління в покоління раб у раба, бідак у бідака. Тепер вони їли повільно і мовчки. Не боячись, що забракне. Помалу наповнювали животи. Бабця сходила до пивниці і приносила сметану. З ріки приносили рибу. Завжди була олія, на якій смажили. Завжди була мука на пляцки і два рази на тиждень хліб у магазині, в якому пахло цинамоновим печивом. Був смалець, солонина, масло і цукор. Була купа картоплі. Були свині у хліві і корови в стайні. Тому дідусь хотів записатися у комуністи, але бабця йому не дозволила. Він хотів записатися у сорок шостому або сьомому. Комуністи самі йому пропонували, бо він був рухливий, тямущий і спритний. Але бабця знала, що вони не вірять в Бога і невдовзі всім заборонять. Тож дідусь не став комуністом, лиш головою сільради. Прибив до дерев'яної стіни дому червону табличку з білим написом. Тепер мусив більше пити, бо наради, зустрічі чи засідання закінчувалися пляшкою. В домі під червоною табличкою він відправляв маївки до Пресвятої Богородиці. Сходилися переважно жінки. Клякали у найкращій кімнаті, на вишуруваній дощаній підлозі. Кільканадцять жінок. Я запам'ятав їхні босі п'яти. Вівтар був у куті. Мусив бути образ або фігурка і багато квітів з паперу. Але були також справжні пеларгонії у вазонках, обгорнутих білою бібулою. Дідусь клякав першим, біля підніжжя вівтаря. Виспівував лоретанську літанію. Жінки відповідали. Пополудні було ясно. Пахло потом і милом. Голоси щільно заповнювали кімнату. Двері були зачинені, щоб не налітали мухи. Дідусь мелодійно рецитував своїм хрипким голосом. У білій сорочці, спиною до всіх, мов на тридентській месі. Отак він був кимось на кшталт релігійного провідника, військового капелана. Червона табличка свідчила про його владу світську, маївки — про владу духовну. Можливо, лише сильна воля бабці вберегла його від спокус комунізму. Мені не важко уявити собі, як він відправляє червоний обряд: «Комуно непорочна, молися за нас. Комуно найчистіша, молися за нас. Комуно Приснодіво, молися за нас». І разом з ним його спрацьований, зневолений і зневажений віками народ. З пісків, боліт і безплідних полів. Ті, що встають перед світанком і зігнуті цілий день, і босі, як бабця. «Комуно наймиліша, молися за нас. Комуно предивна, молися за нас». У сіро-бурих робах, із гною, з темних хлівів, у гумаках на онучі, на голі ноги, у незмінних сорочках, просяклих квасним потом поколінь. «Комуно доброї ради, молися за нас. Комуно Сотворителя, молися за нас». Стоять біля парканів і виглядають на сільську дорогу, на якій по бабки грузнуть у піску коні, сохнуть коров’ячі пляцки і крутиться гаряча пилюка. Спершись на штахети, вони витягують шиї, щоб почути, хто це йде і співає цю на диво знайому чи то пісню, чи то речитатив стома розладнаними і плаксивими голосами. У золотому світлі травня від підмоклих полів і соснових лісків з м’ясом німецьких трупів, де рояться блискучі зелені мухи, від людських наділів, де блукають духи померлих в неволі, з дідівської безодні долинав голос: «Комуно Збавителя, молися за нас. Комуно всезнаюча, молися за нас. Комуно достойна, молися за нас». Нарешті могли побачити дідуся, який іде босий, по кісточки у піску, в білій сорочці, і виспівує перші рядки, а його наздоганяє натовп жінок і чоловіків, відповідаючи: «Молися, молися, молися». Голоси лунають у спеці полудня. Тварини ідуть за ними. Біло-чорні корови зі струпами бруду на задах. Коні із прогнутими спинами. Ціла череда народу іде з бідняцьким інвентарем із боліт в сторону піску, з хоругвами, з курми, що плентаються між ногами, щільним натовпом, для безпеки, як стадо, за дідусем, який веде їх у майбутнє, де не зазнають ані біди, ані зневаги, лиш навіки засядуть о праву руку. «Комуно славетна, молися за нас. Комуно всемогутня, молися за нас». Тож вони виходять з обійсть, виганяють худобу, відв’язують псів з ланцюгів, відчиняють хліви, гасять вогонь під плитою, ніби ніколи не мали повернутися, ніби йдуть на ковчег, який вмістить усе плем’я, за дідусем, який не замовкає ні на мить, аж на його білій сорочці виступає чорний піт і осідає біла сіль. «Комуно ласкава, молися за нас. Комуно вірна, молися за нас». Долучаються нові і нові. Змій із худоби та людей повзе рівниною, здіймаючи порохи аж до неба. Набухає, розростається, грубшає, надимаючись від прибулих родин і стад, трощить перешкоди, ламає паркани, мне зарості, після нього залишається сіра, гола земля. Здаля видно стовп пилу, який підноситься до неба, як торнадо, великий вир, який затягує піщаний туман поміж хмари, вище і вище, аж згасне сонце. Дзеркало справедливості, столице мудрості, причино нашої радості.