Часами, зимою, я повертався з міста вночі. Останній автобус приїжджав коло сьомої. Завертав біля церкви, яка стала костелом, а мені до дому було ще вісім кілометрів. До колгоспу дорога була розчищена. Час до часу проїжджав бульдозер, і з обох боків дороги височіли сніжні вали. У місячні ночі темні контури будівель було видно вже здалека. Де-не-де щось світилося. Часом гавкав пес. З обійсть долинав старожитній запах тварин і сіна, який із часів Вифлеєма звіщав добру новину. Люди і бидлята дихали в однаковому спокійному ритмі. Може, таким має бути життя? Може, ми зробили помилку, вибираючи людську долю, яка несла нас у невідомому керунку і — цілком можливо — в обійми поразки? У теплі дні я сидів між ними і слухав розповіді про їхнє життя. Правду кажучи, воно не надто відрізнялося від життя інших. Вставали, їли, ішли на роботу, поверталися, відпочивали, лягали спати. Як і більшість людей. Не говорили про свободу. Також не пам’ятаю, щоб нарікали. Сигарети не мали фільтрів. Залишався сантиметр, і аж тоді викидали недопалок. Що вони врешті зробили з цією свободою? Що ми всі зробили? Корчу міни собі тодішньому, що сидів біля магазину, якого вже нема. Деяких чоловіків, що курять сигарети і п’ють «Марцове», теж уже нема. Може, навіть більшості. Тепер я міг би розповісти їхні історії. А тоді лиш дивився і уявляв собі їхнє життя. Один з них помер у костелі на шлюбі доньки. Просто помер від серцевого нападу. Загалом гарна смерть. Деякі померли від алкоголю. Тоді я дивився на них і намагався чомусь навчитися. Хлопець з міста, який утік з дому. Так, як тоді, коли мав тринадцять років, і поїхав нічним потягом з Варшави до Загужа, без квитка, і потім далі, ранковими автобусами, холодними і повними сонних людей, до Лєска — і вже пішки до Угерців, бо уявив собі, що все покидаю і йду працювати углиб гір, випалювати деревне вугілля. Ранньою весною або пізньою осінню, бо на деревах не було листя і де-не-де лежав сніг. В Угерцях була якась дирекція, надлісництво, мене прийняла груба жінка за столом і наказала повертатися до школи. Мав щастя, що вона не викликала поліцію. Спав у руїнах монастиря кармелітів. Я бачу, як згортаюся в клубок на сухому листі (отже, була осінь), у чорній сукняній куртці з капюшоном, і намагаюся заснути в потемках і холоді. Мабуть, так уявляв собі свободу, хоч ніколи не вживав цього слова. Що спиш у полі, аби не повертатися до того, від чого втік, їв лише печиво, солодкі вафлі по два злоті за пачку, бо не мав на щось інше. У сімдесят другому? У сімдесят третьому? Десь у той час.
Я до них придивлявся. У сімдесят третьому в Загужі, у вісімдесят шостому біля магазину, якого вже нема. Щоразу, приїжджаючи туди, відчуваю заштрик туги. Будинок ще стоїть, але вже порожній. Зникла вивіска. У домах залишилися люди. Доми погарнішали. Ростуть квіти. Колись їх не було або було менше, і вони гинули у цьому чи то фільварковому, чи то фабричному оточенні. Хтось купив усе господарство і відремонтував будинки. Виглядає дуже порядно. На загороджених пасовищах французькі корови на стейки. Я виїжджаю на перевал і зазвичай зупиняюся, щоб подивитися, як наростають шари часу. На волохів, русинів, комуністів і капіталістів. На сліди, які вони позалишали. Коли я сюди перебрався, мені здавалося, що повітря повниться духами і голосами. Мабуть, так було. Цікаво, чи після того, що є тепер, також залишаться якісь духи? Тіні корів породи лімузин, що снують луками майбутнього. Чи хтось буде зупинятися в цьому місці, щоб роздивлятися минуле? Через сто, через двісті років. І чи взагалі тоді ще існуватиме минуле? Чи воно буде комусь потрібним, аби зрозуміти щось із власного життя? Дуже можливо, що існуватиме тільки майбутнє. Мене це зовсім не здивувало би. Тужитимемо тільки за прийдешнім. За тим, що там собі вимріємо. Туга за минулим буде викорінена. Звичайно. Зміниться мозок. Думатимемо лише про те, що ще собі купимо. Яку ще собі зробимо приємність. Не буде ніяких духів, спогадів, пам’яті та історії. Саме так — не існуватиме пам’яті, і кожного дня треба буде починати все спочатку. Такі маю думки, стоячи щоразу на перевалі між Сихлою і Чертежем. Потім рушаю на південний схід пласкою сідловиною, на якій взимку вітер звіває сніги і складає їх у метрові замети. Якусь мить дорога веде вниз попри зарослі руїни колишньої лісничівки, з яких свого часу я видобував камінь на свій дім. Ще мить триває спуск — і відразу знову треба підніматися на наступний перевал. З нього видно ген за Віслоку і далі аж на Підкарпатське воєводство. Видно, як через десять кілометрів сіра стружка дороги зникає за хребтом. Тепер уже з’їжджати довше. Вниз, у минуле, углиб мертвих сіл, серед назв, які називають те, чого нема. Можна цілими днями мандрувати долинами і віднаходити рештки. Здичавілі сади, кам’яні хрести, прямокутні підвищення, на яких стояли доми, криниці, обкладені пласким каменем. Серед каміння живуть змії і ящірки. Ніякого дерева. Жодного металу. Може, десь під землею. Кам’яний причілок мосту. З тих часів Завоя перемістила свою течію на кільканадцять метрів далі. Причілок у нікуди. Зелень його поглинає, розвалює, захоплює. Восени, коли опаде листя і ляже трава, видно виразніше, як це було колись. Відчитування. Наперекір. На зло погибелі. Тільки це можна зробити.