Годі й говорити, що, поки настав очікуваний дембель, армію Вася зненавидів душею, тілом і розумом. Уже звільнений у запас і п’яний від відчуття свободи, він зупинився перед воротами військової частини й тричі показав «фак». Командирам, своїм «дідам» і Батьківщині. А потім, дорогою на залізничну станцію, Вася розгубився. Цілих півтора року він жив очікуванням демобілізації і тепер враз утратив сенс життя. Що далі? Куди рухатись, чого чекати, про що мріяти? Вася не знав.
Удома в Рівному він кидався з одних крайнощів у інші, мов чернець, якого раптом допустили до плотських утіх. Спершу він збирався зайнятися бізнесом, потім рвався допомагати батькові на СТО, далі пішов гастролювати рівненськими кафешками та генделями. Але більшість часу Вася проводив, лежачи вдома на дивані та переклацуючи телевізійні канали. Батьки терпіли півроку. Звикнувши нарешті до несподівано дорослого й змужнілого в армії сина, мама знову увійшла в лідерську роль.
— Василику, синку, — почала вона якомога лагідніше, — якого біса ти, здоровий хлоп, вилежуєш боки і страждаєш про своє, чоловіче? Депресія в тебе? Не знаєш, чим зайнятися? Так я підкажу. Збирай манатки. Ти їдеш у Харків і поновлюєшся в академії. Поки ти бив байдики, я ледве вмовила наших харківських родичів замовити за тебе слівце. Слава Богу, ще не всі контакти в мене втрачено. Вивчишся, вийдеш у люди, копійку матимеш і нам допомагатимеш. Тільки я тебе благаю, без отих своїх мовних вибриків, бо в армію тебе вже брали, наступного разу візьмуть тільки в тюрму.
І Вася поїхав. Вийшовши з поїзда, знову пройшов крізь гамір і метушню Південного вокзалу, пірнув у метро й самотужки доїхав до родичів. У битві з вахтеркою під’їзду, яка не хотіла впускати незнайомця в елітний будинок, він втратив плитку чорного шоколаду, проте прорвався на потрібний поверх. Але квартира з видом на Держпром виявилася замкненою і марно раз по раз він тиснув кнопку дзвінка. Шум почули сусіди, клацнув замок, і двері навпроти відчинились.
— Ви до Ільницьких? — цокнуло Васі в спину запитання російською.
Він озирнувся. На нього дивилась худа довгокоса білявка в червоних брюках та чорній майці по фігурі.
— Да, — з несподіванки Вася теж перейшов на російську, чого з ним раніше не траплялося, і подумав: «Ну і штучка! Мені б таку!»
— А ви хто? — Білявка роздивлялася його без жодного сліду зацікавленості в блакитних очах.
— Родич, — відрекомендувався. — З Рівного.
Дівчина скептично вигнула мальовані брови:
— Вони поїхали. До середи.
Вася розгубився і навіщось уточнив, наче викладена інформація до нього з першого разу не дійшла:
— Як це? А сьогодні Cергій Іванович не повернеться?
Білявка пустила очі під лоба, явно демонструючи, як її дістали всі оці селюки, які вештаються до великого начальника Сергія Івановича.
— Я ж сказала вам, він повернеться в середу, — відповіла з ноткою роздратування в голосі.
Вася змовчав. Він обмацував дівчину очима. Мабуть, років шістнадцять-сімнадцять, хоча через косметику на обличчі здається старшою. Середнього зросту, фігура більше підліткова, ніж жіноча, — гострі лікті та коліна, тендітні кісточки ключиці, маленькі груди. Пухкі губи, миленький носик. Засмага, макіяж, манікюр і педикюр — слова, знайомі від кожної з Васиних сестер.
— А можна з вами познайомитись? — незалежно від Васі бовкнув його язик. — Я Ва…
Доказати він не встиг. Білявка зміряла його презирливим поглядом і гримнула дверима перед носом. Вася ще кілька хвилин потупцяв перед замкненими квартирами, все ще сподіваючись, що вони гостинно відчиняться, а тоді закинув сумку з речами на плечі й пішов, одурманений думками про недобру, але красиву сусідку його крутих родичів.
Вересневий день котився до вечора перезрілим апельсином, а йти Васі було нікуди. Хіба що зустріти ніч на лавці в парку, поповнивши лави безхатьків, або передрімати на Південному вокзалі разом із подорожніми, що їдуть із минулого в майбутнє. Але тут він раптом згадав про своїх «корешів» з академії — колишніх одногрупників Саню й Даню, з якими мешкав у гуртожитку в одній кімнаті, і вирішив пошукати прихистку в них.
З наскоку зайти до гуртожитку йому не вдалося. Усіма своїми ста кілограмами шлях Васі заступила вахтерка баба Надя. Вона виставила перед Васею газету, наче бувалий боєць «Беркута» щит, і заревіла чоловічим баритоном: