Підготувався до цього Вася ретельно: купив три кіло шоколадних цукерок для хабара вахтерці, яка могла забезпечити його цінною інформацією про білявку, та величезний букет криваво-червоних троянд для самої дівчини. Перед цим він сходив до перукарні та придбав не на базарі, а у фірмовому магазині нові шмотки — джинси, стильну футболку «як у Рікі Мартіна» і блейзер. У вибраний день Вася, красивий та пахучий, із квітами та цукерками, пішов назустріч своєму коханню.
Вахтерка — пенсіонерка з фарбованими в кармін тонкими губами — красу Васі не оцінила й у під’їзд далі своєї комірчини його не пустила. Тоді він галантним жестом хотів покласти перед впертою бабою прихоплені цукерки, але зачепився пакетом за поштову скриньку й солодощі — всі три кіло — розлетілися по бетонній підлозі. Мовчки в’яли квіти, а Вася з вахтеркою, чортихаючись, разом збирали кляті цукерки.
Коли були знайдені останні «Ластівка» з «Ромашкою», пенсіонерка змінила гнів на милість. Вона розповіла, що дівчину справді звуть Анею. Дід її, Григорій Кузьмич, нині покійний, був генералом. Від нього й дісталася трикімнатна квартира у «відомчому» будинку, в якій Аня мешкає зараз із бабусею Віолеттою Миколаївною, вчиться на факультеті іноземних мов. Коли генерал був ще в строю, жили вони на широку ногу, а тепер із розкоші залишилася тільки «сталінка» в центрі. Батьки мешкають окремо десь на Салтівці й долею доньки, яку вони ще школяркою передали бабусі з дідусем, не надто переймаються. Крім того, Вася довідався, що вже місяць, як Аню ніхто не проводжав додому, хоча ще недавно в дівчини був постійний кавалер на дорогій машині. Зачувши таку новину, Вася завиграшки злетів сходами й зупинився перед Аниними дверима. Відсапавшись хвильку, він тремтячими руками натиснув кнопку дзвінка. Відчинила йому сухенька бабуся із сивою хімією на голові — очевидно, Віолетта Миколаївна.
— Добрий день, — життєрадісно почав Вася, — я…
Але досвідчена бабця вже помітила букет у його руках і безпардонно перебила:
— Ані вдома нема.
Розчарований Вася відповів, що почекає. Проте бабуся була налаштована дати прочухана вахтерці й витурити хлопця якнайшвидше.
— Ба, що там? — почувся з глибини квартири дівочий голос, а за мить з’явилась і його власниця — та сама білявка.
— Хто-хто, кавалер до тебе явився. Знову навчання зійде на пси, дограєшся, — буркнула Віолетта Миколаївна і зникла в коридорі, залишивши по собі флюїди старості й незадоволення.
— Ви до мене? Ми знайомі? — Аня здивовано роздивлялась хлопця і його букет.
Проковтнувши перше розчарування, що вона його не впізнала, Вася зробив ще одну спробу познайомитись:
— Мабуть, ви мене не пам’ятаєте. Ми бачилися тільки раз випадково й лише кілька хвилин, але відтоді я постійно про вас думаю. Це вам. — Він тицьнув дівчині квіти, які вона машинально взяла, й емоційно додав, побачивши страх у її очах: — Благаю, тільки не зачиняйте двері, я не маніяк! Я можу все пояснити!
Затинаючись від хвилювання, Вася коротко переповів свою біографію та історію першої, невдалої для нього спроби знайомства. Говорив від душі, і, як не дивно, дівчина йому повірила — стояла, притиснувши до себе троянди, і слухала.
— Дозвольте запросити вас на каву, чи в кіно, чи на прогулянку, чи ще кудись — куди ви самі захочете! Благаю, тільки не відмовляйте, дайте мені шанс! — Вася бив рекорди на чемпіонаті з увічливості та красномовності.
Білявка насупила брови, мить подумала й здалася:
— Добре, можете мене запросити в кіно. Тільки врахуйте, що це побач… ця зустріч може стати першою й останньою. Завтра о шостій біля «градусника». Я не запізнююсь. — Вона зачинила двері.
Це побачення стало першим, але не останнім. За ним було й друге, і третє, і четверте, і п’яте… Вони ретельно вивчали одне одного. Розглядали, як школярі на уроці біології розглядають через мікроскоп евглену зелену та інфузорію туфельку. Випробовували себе на міцність чужими дивацтвами та недоліками. Притиралися, як нові деталі в старому механізмі. Закохувались. Кохалися. Любили.
Вася сам до кінця не міг зрозуміти, чому генеральська внучка Аня, у якої було повно мажорних кавалерів, обрала саме його, нахабного студента з гуртожитку, у якого не було ані свого житла, ані грошей, ані зв’язків. Зазвичай жартома Аня казала, що ця Васина нахабність її й підкорила, а якось, дивлячись на нього, але немов би крізь нього, додала вже цілком серйозно: «Розумієш, жінка відчуває свого мужчину і бачить далі, ніж здатен побачити він сам у цей момент». Який зміст вона вкладала в цю фразу, зрозуміло було навіть Васі. Це означало, що Аня вважала його перспективним і сподівалася, що невдовзі зможе зажити з тим генеральським шиком, дух якого ще не встиг вивітритися з квартири біля Держпрому. Адже поганий той солдат, який не мріє стати генералом, а у Васиному випадку — мінімум відомим на всю країну адвокатом. Аня мудро розсудила, що, аби стати генеральшею, треба виходити заміж за солдата.