Рита померла у 1986 році, коли мені було двадцять п’ять.
Через чотири роки Жан-П’єр загинув у автокатастрофі разом із двома своїми дітьми, моїми єдиними кузенами.
У 1993 році Леон приїхав на моє весілля до Нью-Йорка і через чотири роки після цього помер на дев’яносто четвертому році життя. Лемберг він забрав із собою у могилу, разом із шарфом, який йому у січні 1939 року подарувала матір. Як розповіла мені моя мама, коли ми прийшли провести його в останню путь, це був прощальний подарунок з Відня.
Ось, мабуть, і все, що мені було відомо, коли я отримав запрошення зі Львова.
За кілька тижнів до моєї подорожі до Львова ми сиділи з мамою в її світлій вітальні у північному Лондоні. Перед нами лежали два старих портфелі. Вони були напхані фотографіями і паперами Леона, вирізками з газет, телеграмами, паспортами, посвідченнями, листами і записками. Більшість усього цього була ще з віденських часів, утім, деякі документи — ще з ранішого періоду життя у Лембергу. Я ретельно вивчив кожен папірець і як онук, але й також як судовий адвокат, який любить купу доказів. Очевидно, Леон мав причини зберігати деякі документи. Ці пам’ятні речі, мабуть, ховали в собі важливу інформацію, закодовану у мові та контексті.
Невеличку частину документів, що становлять особливий інтерес, я відклав набік. Там було свідоцтво про народження, яке підтверджувало, що він народився 10 травня 1904 року у місті Лемберг. Документ також містив адресу. Крім того, була інформація про родину, про те, що його батька (мого прадіда) звали Пінкас і він був власником невеличкого готелю. Пінкас — те саме, що Філіп або Філіпп.
Леонову мати, мою прабабусю, звали Амалія, але усі називали її Мальке. Вона народилася 1870 року у містечку Жолкєв, що десь за п’ятнадцять миль від Лемберга. Її батько Ісаак Флашнер був торговцем збіжжям.
Інші документи я поскладав окремо.
Старий потертий польський паспорт з імперським орлом на світло-коричневій обкладинці був виданий Леонові у липні 1923 року в місті Львув як мешканцеві цього міста. Я здивувався, оскільки думав, що він австрієць.
Ще один паспорт. Цього разу з темно-сірою обкладинкою, що викликала у мене шок. Виданий у грудні 1938 року Німецьким Рейхом у Відні, цей документ мав зображення іншого орла, який сидить верхи на золотій свастиці. Це був так званий Фремденпас, проїзний документ, виданий Леонові, оскільки його було позбавлено польської ідентичності і він був особою без громадянства (штатенльос), без національності й усіх колишніх прав.
Серед Леонових паперів було три таких посвідки: друга видана моїй матері у грудні 1938 року, коли їй було шість місяців, а третя видана моїй бабусі Риті у Відні, три роки по тому, восени 1941 року.
Я додав до цих документів ще трохи паперів.
Невеличкий клаптик з тонкого жовтого паперу, складений вдвоє. З одного боку він був порожній, інший бік містив ім’я і адресу, написані олівцем гострим почерком. «Міс Е. М. Тілні, Норидж, Анґлєтерр».
Три маленькі фотографії, на кожній з яких було зображення одного і того самого чоловіка у формальній позі, з чорним волоссям, сильними бровами і злегка бешкетним виразом на обличчі. Він носив костюм у тонку смужку і, видно, любив краватки-метелики та хустинки. Ззаду кожної світлини, здається, однією і тією ж рукою було підписано дату: 1949, 1951, 1954. Імені вказано не було.
Моя мама сказала мені, що вона не знає, хто така міс Тілні і хто цей пан у метелику.
Я поклав до купки четверту фотографію, трохи більшу за попередні, але теж чорно-білу. На ній було зображено групу чоловіків, дехто з них був у військовому однострої, які прогулюються поміж дерев і великих білих квітів. Хтось дивився у фотокамеру, інші мали більш скрадливий погляд, а одного з них я відразу впізнав: високий чоловік у самому центрі фото, лідер у військовій формі, яка, як я собі уявляв, мала б бути зеленою, туго підперезаний чорним ременем. Я знав цього чоловіка і того, хто стояв позаду нього — у нечіткому зображенні можна було упізнати обличчя мого діда Леона. На зворотному боці фотографії Леон написав: «Де Голль, 1944».
Я забрав ці документи додому. Міс Тілні та її адреса висіли у мене на стіні над робочим столом, поряд з фотографією 1949 року з паном у метелику. Світлину де Голля я вставив у рамочку.