Я вирушив із Лондона до Львова наприкінці жовтня, під час «вікна» у моєму робочому розпорядку, після слухання у Гаазі[4] у справі, яку Грузія порушила проти Росії, звинувачуючи її у расовій дискримінації групи людей. Мій клієнт, Грузія{12}, висунула звинувачення у тому, що в Абхазії та Південній Осетії порушуються права етнічних грузинів, що суперечить міжнародній конвенції[5]. Більшу частину першого перельоту з Лондона до Відня я переглядав подання в іншій справі, що висунула Хорватія проти Сербії щодо «геноциду». Звинувачення були пов’язані з убивством людей у 1991 році у Вуковарі, які призвели до наймасштабніших у Європі масових поховань з 1945 року.
Я подорожував зі своєю матір’ю (скептичною, схвильованою), з овдовілою тіткою Енні (спокійною), яка була колись заміжня за братом моєї мами, і своїм п’ятнадцятирічним сином (допитливим). У Відні ми сіли на менший літак, аби подолати 650 кілометрів на схід, через невидиму лінію, яка колись позначала межу, де проходила «залізна завіса». На північ від Будапешта літак зменшив висоту у безхмарному небі над українським курортним містечком Трускавець, тож ми змогли побачити гори Карпати і, у далечині, Румунію. Ландшафт навколо Львова — «криваві землі», як їх описав один історик у своїй книзі про жахіття, яке діялось тут через Сталіна і Гітлера — був рівнинним, лісистим, з обробленими полями, що рясніли навколо селищ і невеличких приватних господарств з червоними, коричневими і білими дахами над будиночками, де живуть люди. Ми мали пролітати саме над маленьким містечком Жовква, коли у полі зору з’явився Львів з його хаотичною забудовою на околицях, притаманною колишнім радянським мегаполісам. Потім ми побачили центр міста, бані і шпилі величних будівель, що виринали «один за одним із зелені пагорбів», вежі, які стануть мені знайомими, — «Святого Юра, Єлизавети, Ратуші, Кафедрального собору, вежа Корнякта і Бернардинів», які були такими дорогими серцю Віттліна. Я бачив, але ще тоді не знав, що це бані Домініканського собору і Оперного театру, копець Люблінської унії (Високий замок) і Лиса гора, що «увібрала кров тисяч мучеників»{13} під час німецької окупації. Я ще ознайомлюся з усіма цими визначними місцями.
Літак вирулив на зупинку біля низької будівлі. Вона б чудово вписалася у старі часи, у книжку про Тінтіна, наче ми знову у 1923 році, коли аеропорт мав ім’я Скнилів. Симетричні для родини і міста історичні дати: імперський залізничний дворець міста відкрили 1904 року, саме тоді, коли народився Леон; аеропорт Скнилів було відкрито 1923 року, коли він покинув місто; новий аеропорт постав 2010 року, коли сюди повернулися його нащадки.
Старий термінал не дуже змінився за минуле століття: з мармуровим холом і масивними дерев’яними дверима, пильними, зовсім юними охоронцями, вбраними у зелені однострої, наче з «Чарівника країни Оз», які гаркають на всіх, не маючи на це повноважень.
Ми з рештою пасажирів стояли у довгій черзі, яка поволі звивалася до дерев’яних кабінок, де сиділи похмурі співробітники імміграційної служби, кожен з величезним, зле припасованим зеленим кашкетом на голові.
— З якою метою до нас? — спитав службовець.
— Читати лекцію, — відповів я.
Він безпорадно витріщився. Тоді повторив моє слово, але не один раз, а тричі.
— Лекцію? Лекцію? Лекцію?
— Університет, університет, університет, — відповів я. Це викликало у нього посмішку, а я отримав печатку в паспорті і право на в’їзд. Ми пройшли митницю, минули темноволосих чоловіків, які у блискучих шкіряних куртках курили цигарки.
На таксі ми попрямували до старого центру, минаючи пошарпані будівлі дев’ятнадцятого століття в архітектурному стилі Відня і прекрасний український греко-католицький собор Святого Юра, проїхали повз колишній галицький парламент, далі виїхали на головний проспект міста, що впирається в Оперний театр з одного боку і має дивовижний пам’ятник поетові Адаму Міцкевичу — з іншого. Наш готель був розташований близько до середньовічного центру, на вулиці Театральній, яка за поляків називалася ulica Rutowskiego, а за німців — Lange Gasse. Щоб простежити назви і підтримати відчуття стосунку до історії, я взяв із собою на прогулянку три мапи: сучасну українську (2010 р.), стару польську (1930 р.) і ще давнішу австрійську (1911 р.).
У свій перший вечір у Львові ми шукали будинок Леона. Я мав адресу з його свідоцтва про народження у перекладі на англійську, який зробив у тодішньому місті Львув такий собі Болеслав Чурук. Професор Чурук, як багато хто у цьому місті, мав складне життя: перед Другою світовою війною він викладав в університеті слов’янську літературу, потім працював перекладачем для Польської республіки, допомагаючи сотням євреїв міста Львув отримати підроблені документи під час німецької окупації. За ці зусилля радянська влада відплатила йому після війни в’язницею.{14} Переклад професора Чурука свідчив, що Леон народився у будинку 12 на вулиці Шептицьких, і що його прийняла на світ акушерка на ім’я Матильда Агід.
4
Слухання справи в Міжнародному суді ООН, який знаходиться в м. Гаага (Нідерланди) (