— Збрехав?
— Він сказав, що «за два чи три місяці ми святкуватимемо Різдво у Шлірзе, вдома, і ми будемо щасливі усі разом». Я подумав: «Чому ти обманюєш мене?». Я знав зі школи, з того, що казали мені друзі, що має статися. Не можна брехати семирічній дитині; таке ніколи не забувається.
Був останній тиждень перед винесенням вироку. Наскільки Ніклас міг пригадати, він не сказав батькові ні слова. Жодного слова.
— Я не попрощався. Уся ця процедура тривала не більше, ніж шість чи сім хвилин. Сліз не було. Я був дуже засмучений. Засмучений через те, що він мені збрехав. Засмучений через те, що не сказав мені правди про те, що може з ним статися. Засмучений через те, що буде з нами.
Вирок оголосили трохи пізніше, ніж очікувалося — через тиждень після того, як там були Франки. Оголошення рішення суду відбувалося впродовж двох славних золотих осінніх днів, 30-го вересня і 1-го жовтня. Атмосфера у місті була напруженою, заходи безпеки і танки навколо Палацу правосуддя були більш помітними, ніж зазвичай. На вході до судової зали, яка була переповненою, проводився суворий контроль.
Франку не треба було долати значну відстань від своєї камери у старій цегляній будівлі позаду Палацу правосуддя, оскільки її знесли. Військові конвоїри у білих шоломах провели його критим коридором, далі він піднявся ліфтом, увійшов крізь розсувні двері і сів на своє місце посередині першого ряду лави підсудних. Він був у звичних темних окулярах і ховав від цікавих поглядів свою ліву руку у рукавичці.
Лаутерпахт прилетів з Англії, з’явившись у Нюрнбергу за два дні до оголошення вироку. Він добирався сюди з групою дуже поважних британських персон, серед яких був лорд Райт, голова Британської комісії з питань воєнних злочинів. З ними був також Хакі Робертс, судовий адвокат, який на рік раніше активно виступив проти Лемкіна і звинувачень у геноциді.{642} Вони всі поселилися у «Гранд-Готелі» і мали зібратися біля реєстраційної стійки вранці, у день оголошення вироку, о 9:15, звідки їх мали забрати машиною до Палацу правосуддя.
30 вересня Лемкін був у Парижі, беручи участь у мирній конференції.{643} Він сподівався переконати делегатів конференції додати до прикінцевого тексту кілька слів про геноцид. Його здоров’я не покращилося; він знову скористався послугами американського військового госпіталю. Саме там він слухав оголошення вироку по радіо, яке стояло біля його ліжка.
Леон теж був у Парижі, неподалік від Лемкіна. Він працював з депортованими і біженцями. Багатьом у готелі «Лютеція» було дуже цікаво, чим завершиться цей судовий процес.
Рішення суду було поділено на дві частини. Перший день, понеділок 30 вересня, був присвячений загальним фактам і висновкам про належні до застосування правові норми; винність окремих підсудних мала бути оголошена лише на другий день.{644} Що стосується фактів, то судді поділили їх на акуратні невеликі блоки (штучні, але переконливі) так, щоб це було зручніше для адвокатів. Складний характер історії подій і людських взаємин було спрощено до розповіді, в якій було детально описано захоплення нацистами влади, акти агресії по всій Європі, воєнні дії. Дванадцять років хаосу, жахіть і вбивств було висвітлено під час 453 відкритих слухань у залі суду. Перед судом надали свої покази дев’яносто чотири свідки, тридцять три — від обвинувачення, і шістдесят один — від захисту.
Судді швидко впоралися з організаціями. Провід нацистів, гестапо, СД і СС — усі вони були визнані винними, разом з підрозділами ваффен СС і півмільйона людей під їхнім командуванням. Це утворило дуже велике коло злочинців. СА, кабінет міністрів Рейху, генеральний штаб і верховне командування вермахту було знято з гачка, як акт судового компромісу.
Далі судді перейшли до актів змови, агресії і воєнних злочинів. Злочини проти людяності зайняли у рішенні суду центральне місце і, вперше в історії, були визнані невіддільною частиною міжнародного права. Судова зала мовчки слухала суддів: убивство, жорстоке поводження, грабунок, рабська праця, гоніння, — усе це породило міжнародні кримінальні злочини.
Мабуть, Франк та інші підсудні неабияк мордувалися, коли вони уважно прислуховувалися до будь-якого можливого натяку щодо їхньої майбутньої долі. Виправдання трьох організацій було для обвинувачення неприємною несподіванкою, але давало якусь надію підсудним, це було коливання маятника. У який бік він відхилиться для Франка? Чи достатньо зробив він для того, аби врятуватися від шибениці? Чи попереднє визнання колективної провини мало достатній вплив на суддів, чи воно знівелювалося його пізнішою заявою? Стривоженість Франка не втихомирилася від слів радянського судді Никитченко, який знову процитував слова з його щоденника, аби описати останній розділ історії нацистів і злочинів проти людяності. «Тисячу років», знову і знову.