Після обіду усі погляди були спрямовані на невеличкі дерев’яні двері позаду лави підсудних в очікуванні, як кожен з них увійде і почує рішення суду. «Відчинити, зачинити, відчинити, зачинити», — знову повідомляв читачам «Таймс» кореспондент Р. Купер.
Коли трибунал повернувся до роботи, була за десять хвилин третя. Вперше за рік судового розгляду вісімнадцять обвинувачених, яких визнали винними і які очікували лише почути деталі свого покарання, розглядалися як індивіди, а не притягнена до суду група осіб. Кожен чекав своєї черги біля ліфта, за межами зали суду 600. Вони по одному заходили до судової зали, вислуховували вирок і виходили.
Побачити цей найдраматичніший момент судового процесу змогли лише присутні у судовій залі 600. Оголошення покарання кожному підсудному окремо не фіксувалося на плівку з метою захисту гідності обвинувачених. Франк увійшов сьомим. З перших шести п’ятьох засудили до смертної кари: Герінга, Ріббентропа, Кейтеля, Кальтенбруннера і Розенберга.{655} Рудольф Гесс уникнув шибениці — його засудили до довічного ув’язнення.
Коли надійшла черга Франка, він був сьомим, хто піднявся ліфтом і увійшов крізь розсувні двері. Увійшовши, він втратив орієнтацію у просторі і став спиною до суддів. Конвоїри змушені були розвернути його лицем до суддів. Ребекка Вест помітила це.{656} Форма протесту? Ні. Вона розтлумачила це як «дивне свідчення» стану розгубленості Франка. Він стояв перед суддями і мовчки слухав, не без мужності, як дехто зауважив. Лорд-суддя Лоуренс оголосив вирок всього кількома словами.
— Відповідно до пунктів обвинувального акту, за якими вас звинувачено, трибунал засуджує вас до страти через повішання. У навушниках Франк почув: «Tod durch den Strang»{657} (Страта на шибениці).
Франк так і не дізнався, що його знайомство з Анрі Доннедьє де Вабром давало йому проблиск надії, що француз спробував йому допомогти. До кінця Доннедьє виступав за довічне ув’язнення, а не страту, але його ніхто з інших семи суддів не підтримав.
Суддя Біддл був здивований, що його французький колега «на диво уважно» поставився до німецького юриста, якого тепер визнали міжнародним злочинцем.{658} Можливо, американський суддя, як і Ів Бегбедер, не знав про запрошення відвідати Берлін, яке Доннедьє отримав від Франка у 1935 році.
Вислухавши вердикт, Франк повернувся до своєї камери. До нього, як і до усіх інших підсудних, заходив д-р Гілберт. Франк ввічливо посміхався, але не зміг подивитися психологу в очі. Уся його попередня впевненість розвіялася.
— Страта через повішання.
Франк тихо вимовив ці слова. При цьому він кивнув головою, наче на знак згоди: «Я заслужив на це і я очікував цього»{659}. Більше він нічого не сказав, нічого не пояснюючи д-ру Гілберту, як і пізніше не пояснив своїм рідним, чому він так вчиняв.
Оголошення вердикту суду було для Лаутерпахта полегшенням. Його аргументи на користь злочинів проти людяності, схвалені трибуналом, стали тепер невід’ємною частиною міжнародного права. Захист окремої особи та ідея індивідуальної кримінальної відповідальності за найстрашніші злочини тепер стануть частиною нового правопорядку. Суверенітет держави більше не забезпечуватиме абсолютного ухиляння від покарання за злочини такого масштабу, принаймні теоретично.
Невдовзі після оголошення рішення суду Лаутерпахт отримав повідомлення від Шовкросса: «Сподіваюся, ви завжди відчуватимете певне задоволення від того, що активно долучилися до чогось, що може мати серйозний вплив на майбутнє міжнародних стосунків»{660}. Якщо Лаутерпахт і відчував таке задоволення, він ніколи про нього публічно чи навіть приватно не згадував. Він не ділився таким ні зі своїм сином, ні з Інкою.
Реакція Лемкіна була іншою. Він був у розпачі через ігнорування геноциду, його попереднє відчуття «нюрнберзького кошмару»{661} посилилося. У вердикті не згадувалося навіть про те, що звинувачення у геноциді розглядалося, чи про те, що його підтримали три з чотирьох груп обвинувачення. (Мій власний досвід участі в міжнародних судах свідчить про те, що стислий виклад усіх аргументів, навіть які не було схвалено, дає певне відчуття комфорту; це також відчиняє двері для майбутніх аргументів при розгляді інших справ.) Лемкіна вразило не менше і те, що цілковито знехтували злочинами, скоєними до початку війни.
Згодом Лемкін зустрівся з Генрі Кінгом, молодшим американським прокурором, який змалював поляка як «неголеного» і «розпатланого», в якомусь обідраному вбранні. Лемкін зізнався, що цей день оголошення вердикту був «найчорнішим днем»{662} в його житті. Це було навіть гірше, ніж той момент, коли він за місяць до того дізнався про загибель Белли та Йозефа.