Ніклас запитував себе, чи це часом не була вистава.
— Можливо, це був один із тих моментів, дуже близьких до шибениці, до смерті… він знав, що не переживе ніч на шістнадцяте жовтня, можливо це було справді щиро, це була єдина і остання щира річ, яку він зробив».
Ніклас замовк на хвилю, а потім продовжив:
— Він хотів знову бути невинною дитиною, яким він був, коли мати вранці благословляла його хресним знаменням.
Він знову замовк, а тоді сказав:
— Я вперше про це подумав. Гадаю, він хотів бути знову маленьким хлопчиком, який ще не зробив жодних цих злочинів.
Все ж Ніклас не мав жодних сумнівів у нещирості батькового часткового визнання провини у залі суду і не вірив у жодні заперечення проти його повішання.
— Я проти смертної кари, — сказав він без емоцій, — окрім як для мого батька.
Під час однієї з наших розмов він згадав лист, який його батько написав д-ру Зайдлю, своєму адвокату, ввечері напередодні страти.
— Він написав: «Я не злочинець». — Ніклас з відразою вимовив ці слова. — Так що насправді він відмовився від своїх слів, від усього, у чому він зізнався під час процесу.
Коли ми говорили про їхню останню зустріч, про розмову з капеланом, про мовчазну твердість його матері, Ніклас запхав руку до нагрудної кишені свого піджака і дістав звідти шкіряний гаманець.
— Він був злочинцем, — сказав тихо, виймаючи з гаманця маленьку чорно-білу фотографію, потерту й вицвілу. Він передав її мені. На фото було тіло його батька, покладене на лаву, мертве. Фото було зроблено через кілька хвилин після повішання, на грудях — бирка з його ім’ям.
— Я дивлюся на неї щодня, — сказав Ніклас. — Аби нагадати собі і переконатися, що він мертвий.
Ганс Франк, повішеник, 16 жовтня 1946 р.
Післямова
У лісі
Судовий процес у Нюрнберзі мав наслідки.
Через кілька тижнів після його завершення в північній частині Нью-Йорка зібралася Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй. У порядку денному на 11 грудня 1946 року було кілька проектів резолюцій для створення нового світового порядку. Два з них стосувалися процесу.
Прагнучи закласти підґрунтя для Міжнародного білля про права, Генеральна Асамблея підтвердила, що принципи міжнародного права, визнані статутом Нюрнберзького трибуналу — включно зі злочинами проти людяності — є частиною міжнародного права.{668} Резолюцією № 95 Генеральна Асамблея схвалила ідеї Лаутерпахта і вирішила у новому світовому порядку знайти місце для окремої особи.
Тоді Генеральна Асамблея прийняла резолюцію № 96.{669} Вона виходила за межі рішень, прийнятих суддями у Нюрнбергу: зазначивши, що геноцид заперечував «право на існування цілих людських груп», Асамблея вирішила піти далі і ухвалити, що «геноцид є злочином з точки зору міжнародного права». Те, що побоялися зробити судді, уряди ухвалили як законодавче правило, що втілило працю Лемкіна.
Ця резолюція допомогла Лемкіну оговтатися від «найчорнішого дня» в його житті. Його сили відновилися, він підготував проект Конвенції про геноцид і шукав можливостей переконати уряди в усьому світі підтримати цей міжнародний інструмент. Це була виснажлива більш як дворічна праця. 9 грудня 1948 року Генеральна Асамблея прийняла Конвенцію про запобігання злочину геноциду і покарання за нього{670} — перша угода з прав людини нового часу. Ця угода набрала чинності, коли минуло понад два роки, дозволивши Лемкіну присвятити останнє десятиліття свого життя заохоченню країн приєднатися до цієї конвенції. На той час, коли він помер від серцевого нападу у Нью-Йорку 1959 року, до конвенції долучилися Франція і Радянський Союз. Об’єднане Королівство приєдналося у 1970 році, а Сполучені Штати — у 1988 році, після скандалу, коли президент Рейган відвідав могили офіцерів СС на кладовищі Бітбург у Західній Німеччині.
Лемкін помер бездітним. Кажуть, на його похороні було мало людей, але Ненсі Екерлі має інші спогади: «Там було декілька людей, але не п’ятеро чи шестеро, як дехто розповідає, мабуть, для більш драматичного ефекту», — сказала вона мені, і серед них було «досить багато жінок у вуалях». Його поховано у Флашингу, на околиці Нью-Йорка.
Герш Лаутерпахт повернувся до Кембриджа на наступний день після оголошення вироку, аби присвятити себе академічній роботі, своїй родині і побути з Інкою. Його праця «Міжнародний білль про права людини» стала поштовхом до Загальної декларації прав людини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, через день після Конвенції проти геноциду. Розчарований через те, що декларація не мала юридичних зобов’язань, Лаутерпахт сподівався, що вона зможе стати передумовою для більш інтенсивного розвитку. Зрештою, так і сталося: ухвалили угоду про Європейську конвенцію з прав людини, яку було підписано 1950 року.{671} Нюрнберзький прокурор Девід Максвелл Файф відіграв засадничу роль у розробці тексту для створення першого міжнародного суду з прав людини, до якого могли звертатися окремі особи. За ним з’явилися інші регіональні і всесвітні інструменти із захисту прав людини, але так і не було прийнято жодної угоди з питань злочинів проти людяності, паралельно з Конвенцією про геноцид Лемкіна. У 1955 році Лаутерпахта обрали суддею від Великобританії у Міжнародному суді ООН в Гаазі, попри деякий спротив тих, хто вважав його «недостатньо британцем». Він помер у 1960 році, до закінчення терміну своїх повноважень, і похований у Кембриджі.