Через два роки, у травні 2012 року, Чарльз Тейлор став першим главою держави, якого притягнули до суду за злочини проти людяності.{680} Його засудили до п’ятдесяти років позбавлення волі.{681}
У 2015 році Комісія з міжнародного права Організації Об’єднаних Націй розпочала активно працювати над питанням злочинів проти людяності, відкриваючи шлях до можливого супутника конвенції про запобігання та покарання геноциду.{682}
Нові справи продовжують з’являтися, як і нові злочини. Нині я працюю над справами, пов’язаними з геноцидом і злочинами проти людяності щодо Сербії, Хорватії, Лівії, Сполучених Штатів, Руанди, Аргентини, Чилі, Ізраїлю і Палестини, Об’єднаного Королівства, Саудівської Аравії та Ємену, Ірану, Іраку і Сирії. Звинувачення у геноциді та злочинах проти людяності рясніють по всьому світу, навіть якщо ідеї, що надихали Лаутерпахта і Лемкіна, резонують тепер інакше.
Виникла неофіційна ієрархія. У роки після рішення Нюрнберзького трибуналу слово геноцид набуло широкої підтримки у політичних колах і публічних обговореннях, як «злочин злочинів»{683}, посилюючи важливість захисту груп якщо порівняти із захистом індивідів. Можливо, такою є сила слова, запровадженого Лемкіном, але, як і боявся Лаутерпахт, серед жертв було чимало прихильників такої думки, що злочин проти людяності є меншим злом{684}. Це не єдиний непередбачуваний наслідок паралельних зусиль Лаутерпахта і Лемкіна. Довести злочин геноциду непросто, і я сам переконався, як потреба довести намір знищити групу загалом або частково, як того вимагає Конвенція про геноцид, може мати сумні психологічні наслідки. Це підсилює почуття солідарності серед членів потерпілої групи і водночас поглиблює негативні відчуття щодо злочинної групи. Термін «геноцид», з акцентом на групи, здебільшого сприяє підвищенню відчуття «вони» і «ми», відшліфовує відчуття групової ідентичності і може мимоволі породити ті самі умови, проти яких призначений, — налаштовуючи одну групу проти іншої, і це залишає менше шансів на примирення. Мене хвилює те, що злочин геноциду спотворив судове переслідування воєнних злочинів і злочинів проти людяності через прагнення бути названим жертвою геноциду, яке спонукає прокурорів висувати обвинувачення у цьому злочині. Для декого бути названим жертвою геноциду стає «суттєвим елементом національної ідентичності»{685}, проте не сприяє розв’язанню історичних суперечок чи зменшенню частоти масових убивств{686}. Не дивно, що у редакторській статті провідної газети з нагоди столітніх роковин турецьких звірств проти вірмен припускається, що, можливо, від слова «геноцид» мало користі, через те що воно «радше розпалює національне обурення, аніж спонукає об’єктивно і суворо проаналізувати історію, що так потрібно країні»{687}.
Однак на заперечення цих аргументів я мушу визнати, що відчуття групової ідентичності є фактом. Ще 1893 року соціолог Луї Гумплович у своїй книзі «La lutte des races» («Расова боротьба») зазначив, що «індивід, коли він приходить на світ, є членом групи»{688}. Такий погляд існує і надалі. «Наша кровожерлива природа, — писав сто років по тому біолог Едвард О. Вілсон, — є закоренілою, оскільки принцип група-проти-групи був головною рушійною силою, що зробила нас такими як ми є».{689} Здається, основним елементом людської природи є те, що «люди відчувають своїм обов’язком належати до групи і, приєднавшись до неї, вважають її вищою за групи-конкуренти».
Це створює серйозні перешкоди для нашої системи міжнародного права, яка стикається з відчутною напругою: з одного боку, людей вбивають через те, що вони належать до певної групи; з іншого боку, правове визнання цього факту сприяє збільшенню імовірності конфлікту між групами, посилюючи відчуття групової ідентичності. Мабуть, Леопольд Кор мав рацію, пишучи своєму другові Лемкіну у приватному листі сильні слова про те, що злочин геноциду зрештою «призведе до тих самих умов, які прагне виправити».
А що сталося з іншими головними персонажами цієї історії?
Після визволення Віттеля міс Тілні працювала на американське військо, перш ніж повернутися до Парижа. Вона прожила там ще два роки, а тоді повернулася до Англії. У 1950-х роках вона знову подалася у мандри, цього разу як місіонерка, до Південної Африки, а в 1964 році вона емігрувала до Сполучених Штатів. Її останній дім був у Коконат-Ґроув, у Маямі, неподалік від свого брата Фреда, колишнього культуриста і продавця шарлатанських засобів. Мені сказали, що до кола її знайомих належав Чарльз Атлас. Вона померла у 1974 році. У 2013 році я надіслав матеріали, які мені вдалося зібрати про неї, до меморіалу голокосту Яд Вашем у Єрусалимі, разом з двома письмовими підтвердженнями: одне написала моя мама, інше — Шула Троман. 29 вересня 2013 року міс Тілні було визнано Праведницею народів світу.