Я побачив позитивні і негативні сторони обох підходів, які, коливаючись між двома протилежними полюсами, потрапили до інтелектуального чистилища. Тож я відклав ці роздуми і спрямував свою енергію на те, щоб переконати мера Львова зробити кілька кроків для вшанування досягнень обох видатних чоловіків, разом з вагомим внеском міста у міжнародне право і правосуддя. «Скажіть, куди нам причепити меморіальні таблички», — сказав мені мер, і він подбає, щоб це зробили. — «Покажіть мені; навчіть мене».
Я би взяв Віттліна, поета обнадійливих ідилій, захопленого ідеєю гармонії між друзями, що пронизує поділ груп, міфом Галичини і міста втраченого дитинства мого дідуся. Я б почав із Замкової гори, тоді вирушив би туди, де все почалося — у центр, на площу Ринок, з його крилатим левом. Я б промчав повз ворожі один до одного угруповання, навпроти дому Лаутерпахта на Театральній вулиці, з його замкненою металевою брамою, вздовж вулиці Третього травня до дому Інки Кац і вікна, з якого вона бачила, як забирали її маму, повз приміщення кафедри міжнародного права університету, недавно прикрашені портретами Лаутерпахта і Лемкіна, а тоді до колишньої будівлі юридичного факультету, вгору попри дім Юліуша Макаревича, догори звивистими вуличками у напрямку величного кафедрального собору Святого Юра, аби постояти на площі, де Отто фон Вехтер зібрав свою дивізію СС «Галичина». Ще трохи далі, на віддалі кинутого каменя, на вершині пагорба, я б затримався на хвильку, перш ніж піти до будинку, де народився Леон на вулиці Шептицьких.
Тоді спустився б вулицею до будівлі, де мешкав Лемкін у той рік, коли він дискутував з професором щодо вірмен і права держав вбивати власних громадян, далі до колишнього парламенту Галичини, де у серпні 1942 року Франк виголосив свою смертоносну промову, тоді вниз до Оперного театру, перед яким стояли діти з прапорцями і свастиками, далі до спортивного майданчика біля будівлі школи Собеського, де була облава на євреїв, під залізничний міст до гетто і першого дому Лемкіна, до кімнати у багатоквартирному будинку у найбіднішому районі міста. Звідти рукою сягнути до Янівського концтабору, де Маурицій Аллерганд мав нахабство спитати в охоронця табору, чи той має душу, — кілька слів, за які він поплатився своїм життям, — і далі до розкішного залізничного вокзалу, з якого б міг сісти на потяг до Жовкви і, якщо б захотів, далі до Белжеца і на край світу.
Я таки сів на потяг і поїхав до Жовкви, де мене зустріла Людмила, історик цього похмурого, змарнілого містечка. Саме вона пішла зі мною до місця на околицях, проігнорованого владою і усіма мешканцями містечка, за винятком небагатьох. Від її робочого кабінету у старому Жовківському замку ми пройшлися Східно-Західною вулицею, яка, якщо нікуди далі не звертати, приведе до лісової галявини. Ми рушили від зеленої ділянки на західному кінці тієї довгої вулиці, де колись стояв будинок моєї прабабусі Мальке, повз гарні католицькі та українські храми і напівзруйновану, душевну синагогу сімнадцятого сторіччя, до будинку зі схованкою під підлогою, де переховувалася Клара Крамер, просто навпроти старої дерев’яної церкви, через перехрестя, яке було, як я тепер знаю, місцем, де стояв будинок, в якому народився Герш Лаутерпахт. Ми собі йшли — один кілометр, а тоді ще один, через поле, крізь ворота, вийшли на втоптану стежку з дрібним піском, обабіч якої росли дубові дерева, ми чули цокіт цикад, кумкання жаб і відчували запах землі, а тоді увійшли до світлого осіннього лісу, там, де, можливо, колись бавилися Леон і Лаутерпахт. Ми зійшли з піщаної стежки на траву, через кущі, і дійшли до лісової галявини.
«Ми дійшли», — Людмила говорила тихо. Тут було два невеличких ставки, викопані у піску і наповнені темною водою, болотом, порослі очеретом, що хитався на вітрі. Місце, позначене самотнім білим каменем, встановленим не владою міста на знак скорботи чи жалю за загиблими, а з приватної ініціативи вшанувати їх пам’ять. Там ми сиділи на траві, спостерігаючи, як сонце відбивається у темній, нерухомій поверхні води, що вкривала викопані у землі ями. Десь глибоко, у неторканій більш як півстоліття землі, лежали рештки трьох з половиною тисяч людей, про яких влітку 1946 року писав давно забутий Гершон Таффет, кожен з них — окрема особа, разом — група.
Серед закопаних кісток змішалися останки Леонового дядька Лейбуса, Лаутерпахтового дядька Давида, які спочивають у цьому місці поруч один з одним, тому що їм не пощастило бути членами чужої групи.