Сонце нагрівало воду; дерева піднімали мене догори, подалі від очерету — у височінь синього неба. І тут, на якусь мить, я зрозумів.
A. Дім Леона Бухгольца, вул. Шептицьких, 12 (1904–1914)
B. Дім Герша Лаутерпахта, вул. Театральна, 6 (1911–1919)
C. Дім Рафала Лемкіна, вул. Глибока, 6 (1921)
D. Дім Рафала Лемкіна, вул. Глибока, 6 (1922)
E. Дім Рафала Лемкіна, вул. Замарстинівська, 21 (1923)
F. Корпус юридичного факультету (1915–1926)
G. Львівський університет ім. Івана Франка (2015)
H. Театр Скарбека
I. Високий Замок
Подяки
Упродовж останніх шести років у своїй роботі я спирався на допомогу багатьох людей та установ з усього світу. Кілька разів траплялося, що ця підтримка була суттєвою і надавалася протягом тривалого часу; в решті випадків мені допомагали неофіційно і часом лише ділилися одним єдиним спогадом чи, як було одного разу, використанням одного слова. Я щиро вдячний усім, хто долучився до проекту, який виріс за межі того, що я очікував, коли на початку отримав те запрошення до Львова.
Я висловлюю особливу вдячність членам родин чотирьох центральних персонажів цієї історії. Моїй матері Рут Сендс, від якої я отримав надзвичайну і чудову підтримку перед лицем трагічних подій, що завдають тяжкого болю. Моїй тітці Енні Бухгольц, яка впродовж двох десятиліть була дуже близькою з моїм дідусем, і була такою ж щедрою на спогади, як і мій найчудовіший брат Марк. Іншим членам родини — моєму батькові Аллану Сендсу, його другові дитинства Емілю Ландесу, який був племінником мого діда, та іншим, таким, як Дорон Пелег, Алдо і Жанетт Наурі — вони допомогли дізнатися подробиці розмитої картини подій. Я радий, що мав можливість побути стільки часу з сером Елігу Лаутерпахтом, моїм вчителем і наставником. Саулу Лемкіну, останньому живому члену родини, який знав Рафала. Він був надзвичайно ґречним, як і Ніклас Франк, новий і найнесподіваніший з моїх друзів. Я також вдячний Хорсту фон Вехтеру за його великодушність у наданні великої кількості матеріалів і свого часу.
У певному сенсі можна було б сказати, що місто Львів є п’ятим головним персонажем цієї книги, або, можливо, й першим. Двоє людей були найґречнішими провідниками до таємниць міста, його архівів і кав’ярень, і стали мені близькими друзями: д-р Іван Городиський з Львівського університету був дивовижним, розумним, спостережливим і турботливим молодим юристом, з тих, хто неодмінно принесе місту великі заслуги; д-р Софія Дяк, директор Центру міської історії, відкрила багатства і труднощі історії міста у спосіб тонкий, відвертий і цікавий. З-поміж багатьох інших, яких важко перелічити, мушу виділити викладачів Петра Рабиновича та Оксану Головко, які надавали підтримку протягом усього цього часу; мені допомагали д-р Ігор Земан, якого мобілізували до війська проти Росії навіть попри те, що він працював над завершенням власної праці про Лемкіна і Лаутерпахта; Олексій Дунай; професор Зоя Баран; Людмила Байбула, сміливий і ґречний архіваріус з Жовкви, без якої я б ніколи не дізнався про борек і його таємниці.
Колеги з Університетського коледжу Лондона — на чолі з моїм деканом, професором Газель Дженн і професором Шерил Томас, керівником відділу наукових досліджень — невтомно підтримували мою надмірно розтягнуту письмову працю. Дякую за розум і корисну працю чудовим, яскравим молодшим науковим співробітникам з УКЛ: Ремі Райхолду, якому невідомий вираз «неможливо знайти» щодо документів; Маріам Кизилбаш і Луїсу Віверосу, які допомогли вичитати кінцеві примітки; Девіду Швайзеру, який допоміг з питаннями німецької культури і мови; Дарії Зигмунт, яка підкорила питання польської і знайшла оригінальну копію твору Віттліна «Mój Lwów»; і Хеджазу Хезбуллі, який знайшов «золоті» матеріали у документах Ліги Націй. Мені також допомагали Тесса Барсак (Париж), Ноа Амірав (Єрусалим), Мелісса Голке і Шон Лайонс (Джорджтаун), Ерік Сигмунд (Сірак’юс) і Асім Мехта (Єль).
Мені ґречно допомагали люди з усього світу. У Франції Люсетт Фінгерквайг докладніше і більш персонально розповіла мені про «Військо злочинців» (l'Armée du Crime), а пастор Рішар Желен відчинив двері архіву баптистської церкви в 14-му районі Парижа. Катрін Трує з благодійного фонду Шарля де Голля допомогла прояснити з фотографією, зробленою 1944 року; Даніель Ґройє надав мені доступ до архіву Медона; Жан-Мішель Петі і Ремон Бетрем’є познайомили мене з історією Куррієра.