Ніклас урвав мої думки. Він спокійно і твердо сказав: «Це щаслива кімната{2}, для мене і для світу».
Разом із Нікласом ми опинилися в судовій залі 600 завдяки запрошенню, яке я несподівано отримав кілька років тому. Запрошення надійшло від юридичного факультету Львівського університету. Мене запросили прочитати публічну лекцію про моє дослідження, присвячене злочинам проти людяності і геноциду. Вони попросили мене розповісти про справи, до яких я був залучений, про мої наукові праці, присвячені судовому процесові у Нюрнберзі, і про наслідки цього процесу для нашого сучасного світу.
Я давно захоплювався Нюрнберзьким процесом і міфами, які з’явилися навколо нього, так званою точкою відліку для становлення сучасної системи міжнародного правосуддя. Я був зачарований випадковими деталями, які можна знайти у довжелезних копіях матеріалів, невблаганними доказами, що потрапили до багатьох книжок на цю тему, а також спогадами і щоденниками, в яких прискіпливо описувалися свідчення учасників процесу, усіма цими матеріалами, що лежали на столі перед суддями. Мене страшенно зацікавили фото- та кіноматеріали, як от чорно-біла юридична кінодрама «Нюрнберзький процес» («Judgment at Nuremberg»), нагороджена Оскаром 1961 року, відома, окрім свого сюжету, романтичними стосунками Спенсера Трейсі та Марлен Дітріх. Моя зацікавленість мала практичну причину, тому що той процес значно вплинув на мою професійну діяльність: Нюрнберг став потужним поривом у вітрила правозахисного руху, що тоді лише зароджувався. Звісно, помітно відчувався «душок правосуддя переможця», але, безперечно, йдеться про каталітичну справу, що відкрила можливість притягнути до міжнародного суду лідерів держав, чого досі ніколи не було.
Мабуть, причиною цього запрошення зі Львова була моя робота баррістера (судового адвоката), а не мої письмові праці. Влітку 1998 року у Римі я був частково залучений до міждержавних перемовин, які завершилися створенням Міжнародного кримінального суду (МКС), а через кілька місяців по тому працював у Лондоні над справою Піночета. Колишній президент Чилі в англійському суді вимагав імунітету від обвинувачень у геноциді і злочинах проти людяності, висунутих проти нього іспанським прокурором, і програв. У наступні роки інші справи зі скрипом почали відчиняти двері міжнародного правосуддя після періоду затишшя, у роки Холодної війни, яка почалася після Нюрнберзького процесу.
Незабаром на моєму робочому столі у Лондоні з’явилися справи, що стосувалися колишньої Югославії та Руанди. Далі були обвинувальні матеріали щодо Конґо, Лівії, Афганістану, Чечні, Ірану, Сирії, Лівану, Сьєрра-Леоне, Гуантанамо та Іраку. Довгий і сумний список, який свідчить про невдачу добрих намірів, які лунали у Нюрнберзі, у судовій залі 600.
Я брав участь у кількох справах про масові вбивства. Деякі розглядалися як злочини проти людяності, вбивства окремих осіб у великій кількості, інші — зводилися до звинувачень у геноциді, знищенні груп. Ці два різні злочини, зі своїми різними акцентами на індивідів і групи, розвивалися паралельно, однак з плином часу геноцид в очах багатьох став злочином злочинів, вийшов на перше місце у цій так званій ієрархії, залишивши припущення, що убивство великої кількості людей як окремих осіб є чомусь менш жахливим. Вряди-годи я орієнтувався на натяки про походження і причини обох термінів і їхні зв’язки з аргументами, вперше наведеними у судовій залі 600.
Втім, я ніколи надто глибоко не занурювався у те, що відбувалося в Нюрнберзі. Я знав, як ці нові злочини виникли і розкривалися далі, але мені було дуже мало відомо про історії окремих осіб чи про те, як вони потрапили до справи проти Ганса Франка. Не знав я також про особисті причини, через які Герш Лаутерпахт і Рафал Лемкін розвинули свої, такі відмінні, правові підходи.