Запрошення зі Львова дало мені шанс вивчити цю історію докладніше.
Я вхопився за нього і через іншу причину: у Лембергу народився мій дідусь Леон Бухгольц. Я знав батька моєї матері багато років — він помер 1997 року в Парижі, який любив і називав своїм рідним містом, — але мені було дуже мало відомо про часи до 1945 року, тому що він не хотів про них нічого розповідати. Його життя охоплювало все двадцяте століття, і на мій свідомий вік членів дідової родини стало набагато менше. Це було зрозуміло, але наскільки зменшилась родина і за яких обставин — я не знав. Подорож до Львова була також шансом дізнатися більше про ті важкі роки.
Якісь крихти інформації були доступні, але левову частку першої половини свого життя Леон ретельно приховував. Події, які залишили по собі болісний слід і багато питань, безперечно мали для моєї матері у повоєнні роки суттєве значення, але вони також були важливими і для мене. Чому я обрав собі шлях правника? І чому моя правова діяльність пов’язана з прихованою історією моєї родини? «Не мертві не дають спокою, а прогалини, що залишають у нас чужі таємниці»{3}. Так писав психоаналітик Ніколя Абрахам про стосунки між онуками і бабусями та дідусями.
Запрошення зі Львова було шансом заповнити ці невідступні прогалини. Я погодився, а тоді ціле літо присвятив підготовці до лекції.
На мапі Львів — у самісінькому центрі Європи. Хоч туди не так легко дістатися з Лондона, він стоїть на перетині уявних ліній, що сполучають Ригу та Афіни, Прагу і Київ, Москву і Венецію. Це епіцентр ліній розлому, що відділяють схід від заходу, північ від півдня.
Того літа я занурився у літературу про Львів. Книжки, мапи, фотографії, кінохроніка, поезія, пісні — зрештою, усе, що міг знайти про місто «розмитих кордонів»{4}, як його називав письменник Йозеф Рот. Мене особливо цікавив період перших років двадцятого століття, коли у цьому місті яскравих кольорів жив Леон. Кольорів червоно-білих і синьо-жовтих{5} з чорно-золотим, кольорів польського, українського і австрійського впливу. Я відкрив для себе місто міфології, глибоких інтелектуальних традицій, де серед різних груп населення, що мешкали разом у великому спільному домі Австро-Угорської імперії, сходилися різні культури, релігії і мови. Перша світова війна зруйнувала цей дім, знищила імперію і вивільнила сили, які спричинилися до зведення рахунків і пролитої крові. Версальський договір, нацистська окупація і радянський контроль один за одним наробили багато лиха. Червоно-білі та чорно-золоті кольори зблякли, і сучасний Львів залишився з українським населенням, нині тут домінують кольори синьо-жовті.
Між вереснем 1914 року і липнем 1944 року контроль над містом переходив з рук в руки вісім разів. Після тривалого періоду, коли Львів був столицею Королівства Галичини та Володимирії з Великим князівством Краківським і князівствами Освенцима і Затору Австро-Угорської імперії — так, того самого Освенцима, — місто переходило з рук Австрії до Росії, тоді знову до Австрії, потім ненадовго до Західноукраїнської Народної Республіки, тоді до Польщі, тоді до Радянського Союзу, потім до Німеччини, тоді знову до Радянського Союзу, і наостанок — до України, під контролем якої перебуває нині. Королівство Галичини, вуличками якого Леон ходив, коли був маленьким хлопчиком, населяли поляки, українці, євреї та багато інших. Проте на той час, коли Ганс Франк увійшов до судової зали 600 в останній день Нюрнберзького процесу, який відбувався менш як три десятиліття по тому, майже всю єврейську громаду міста було знищено, а поляків виселили.
Вулиці Львова — це мікрокосм бурхливої Європи двадцятого століття, осередок кривавих конфліктів, які розкололи культури на частини. Я полюбив мапи тих років, на яких позначено вулиці, назви яких змінювалися, хоч напрямок залишався таким самим. Одна паркова лавка, гарний сецесійний залишок австро-угорського періоду, стала для мене дуже звичним місцем. Звідти я міг спостерігати, як світ навколо рухається вперед. Зручна оглядова позиція на мінливу історію міста.
У 1914 році лавка була у Штадтпарку, у міському парку. Вона стояла навпроти великої будівлі Ландтагу, парламенту Галичини, найбільш східної провінції Австро-Угорської імперії.