Десять років по тому лавка стояла на тому ж місці, але вже на землі іншої країни — Польщі, у парку Костюшка. Парламенту вже не було{6}, але будівля залишилася, тепер це був корпус університету Яна Казимира. Влітку 1941 року, коли контроль над містом перейшов до Генерал-губернаторства Ганса Франка, лавку знімеччили і тепер вона стояла у Єзуітенгартен, навпроти колишньої будівлі університету, позбавленої своєї польської ідентичності.
Ті міжвоєнні роки були темою багатьох літературних творів, але жоден з них не описував втрачене більш зворушливо, ніж «Мój Lwów». «Де ви тепер, паркові лавки Львова, почорнілі від років і дощу, шорсткуваті і потріскані, наче кора середньовічних оливкових дерев?»{7} — запитував у 1946 році польський поет Йозеф Віттлін.
Шість десятиліть по тому{8}, коли я підійшов до лавки, на якій мій дід міг сидіти сто років тому, це вже був парк імені Івана Франка, названого на честь українського поета, який писав детективні романи[3] і чиїм ім’ям тепер названо будівлю університету.
Парламент Галичини, Австро-Угорська імперія
Ідилічні спогади Віттліна в іспанському та німецькому перекладах стали моїми супутниками, вони були путівником по старому місту, його будинкам і вуличкам, на яких полишалися глибокі сліди від сутичок, що розгорілися у листопаді 1918 року. Той жорстокий конфлікт між польською та українською громадами, який зачепив і євреїв, був настільки серйозним, що про нього повідомлялося у «Нью-Йорк Таймс». Американський президент Вудро Вілсон навіть доручив створити з цього приводу слідчу комісію. «Я не хочу роз’ятрювати рани на живому тілі цих спогадів, і тому не буду говорити про 1918 рік»{9}, — пише Віттлін, а тоді саме це й робить. Він згадує «братовбивчі бої між поляками та українцями», що розривали місто на частини і від яких постраждало багато людей, що потрапили під гарячу руку ворожих сторін. Все ж атмосфера загальної ввічливості залишалася, як-от у випадку, коли український шкільний товариш Віттліна втрутився і зупинив сутичку біля лавки, на якій я сидів, аби юний Йозеф міг спокійно пройти і дістатися додому.
«Серед моїх друзів панувала злагода, хоч багато з них належали до різних етнічних груп, що конфліктували між собою, сповідували різну релігію і різні погляди», — пише Віттлін. Тут був міфічний світ Галичини, де націонал-демократи любили євреїв, соціалісти танцювали танго з консерваторами, старорусини і москвофіли плакали разом з українськими націоналістами. «Давайте бавитись в ідилії»{10}, — пише Віттлін, розкриваючи «саму сутність львів’янина». Він змалював місто, яке було бездоганним і грубуватим, розумним і недоумкуватим, поетичним і буденним. «Львів та його культура пахнуть солодкою випічкою, — з тугою завершує автор, — вони мають смак особливої ягоди, черемхи, дикої вишні, що нібито достигає лише на Клепарові, у передмісті Львова». Віттлін називає її cerenda, гірка і солодка водночас. «Ностальгія любить підробляти навіть смак, спонукаючи нас відчувати самі лише солодкі пахощі Львова. Але я знаю людей, для кого він був ложкою жовчі».
Після Першої світової війни, яку у Версалі було зупинено, але не розв’язано проблеми остаточно, гнів лише накопичувався. Періодично він виливався у помсту, як-от у вересні 1939 року, коли радянське військо увійшло до міста на білих конях, і через два роки знову, коли німці в’їхали сюди на своїх танках. «На початку серпня 1942 року до Львова прибув генерал-губернатор д-р. Франк»{11}, — занотовано єврейським мешканцем міста в одному з небагатьох вцілілих щоденників. «Ми знали, що цей візит не віщує нічого доброго». Того місяця Ганс Франк, особистий юрист Гітлера, а тепер генерал-губернатор окупованої Польщі, піднявся мармуровими сходами будівлі університету до великої зали, аби прочитати лекцію, в якій він оголосив про плани знищити євреїв міста.
Я приїхав до Львова восени 2010 року, щоб прочитати свою лекцію. На той час я розкопав один цікавий і, мабуть, ніким непомічений факт: двоє людей, які додали до Нюрнберзького процесу злочини проти людяності та геноцид, Герш Лаутерпахт і Рафал Лемкін, проживали у цьому місті у той період, про який пише Віттлін. Обидва вчилися в університеті і на собі відчули жахіття тих років.
Це не було останнім збігом випадковостей, що пройшли через мій робочий стіл, але назавжди залишиться тим збігом, що вразив мене найглибше. Коли я готувався до подорожі до Львова, аби поговорити там про витоки міжнародного права, я дізнався, що саме місто було тісно пов’язане з цими витоками, і це справило неймовірне враження. Те, що двоє людей, які долучилися до створення сучасної системи міжнародного правосуддя більше, ніж усі інші, походили з одного міста, здавалося, не є просто випадковим збігом. Не менш вражаючим для мене під час цього першого візиту було також те, що жодна особа з тих, з ким я зустрічався в університеті чи в інших місцях, не знала про роль Львова у заснуванні сучасної системи міжнародного правосуддя.
3
Це визначення у жодному разі не применшує значущості багатогранної творчої та наукової спадщини Івана Франка. У тексті подається згідно з трактуванням Ф. Сендса (