- Таке ти й вигадаєш! - А сама ступає ближче, нiби хоче у вiкно заглянуть. Прихилила очi до битого вiкна:
- А як тут страшно! Як ти тут ночуєш? Я нiзащо б не ночувала - а ще згадавши того странника, що тут помер. Як це було? - Оксана сiла поруч на призьбi. Тарас якнайстрашнiше почав розповiдати про те, як того лiта упрохався переночувати в школi якийсь мандрiвний ченчик i як на ранок найшли його мертвим. Од страху дiвчина почала тулитись до хлопця плечем. Тарас одразу змовк. В одного i в другого в грудях гуло, як у млинi. З хати чути було гупання, п'янi вигуки, пiснi.
- Тарасе, бiдний ти - у тебе сорочка не бiла.
- Де там буде вона бiла - третiй тиждень як надiвана.
- Немає кому випрати, бiдний ти! - Почала легенько гладити своєю рукою руку Тарасову.
- А чи правда, що ти собi стелеш камiнь у голови? Тарасовi пригадались мрiї про "зiрочку", хотiлось почати, i було соромно, i не знав як. Почав хрипко, таємниче:
- Знаєш оту пiсню: "Ох зiйди, зiйди, зiронько моя вечiрняя"?
Нишком:
- Ну, то що?
- Зiронька - то це ти!
- Як же це?
- Зiходить, як ти виходиш проти череди.
Дiвчина i здивувалась, i засоромилась, i зрадiла:
- Таке, прирiвняв! Чим же я до неї подiбна?
- Така гарна.
Загорiлась:
- А от, кажуть, Ткаченкова Варя краща.
- Немає кращої за тебе! - авторитетно i гаряче промовив Тарас.
- На всю Кирилiвку? - зрадiла Оксана.
- I на всю Кирилiвку, i на весь свiт!
Дух забило Оксанi в грудях, очi засяяли, насилу зiтхнула: важко, гаряче.
- Коли так, то за це я тебе, Тарасе...
Не доказала. Обоє здригнули i розсунулись. Обом стало жарко. Обоє пекли ракiв. Оксана ляскала хлудинкою об долiвку, Тарас видивлявся в землю, мов у дзеркало.
з виском вигукували п'янi молодицi.
Раптом Оксана скривилась - зверх одного рум'янця, нiжного i тихого, наплинув густий, червоний сором.
- I як їм не сором? А ще жiнки! - з огидою промовила вона i додала: - Ти, Тарасе, не ходи туди...
Знову кинулась: чередники хльоскали батогами, пiдганяючи останнiх у чередi корiв. Якось не помiтили, коли почала йти, iшла й пройшла перед очима вся череда.
- Моя матiнко! Це ж менi буде! - Схопилась, кинулась, не прощаючись, бiгти i знову спинилась.
- Ти коли думаєш у Лисянку?
- Скоро. Дiжду недiлi i пiду...
- Ну, то ще побачимось.
Огрiла очима, осяяла, побiгла, шумлячи спiдницею. Трохи згодом на все село задзвенiла пiсня:
Тарас сидiв i думав: "Ще й краще, що я сирота, що хочу - роблю, куди хочу - iду. Хоч я сирота - сирота щасливий..."
Билося серце, i грала кров од передчуття чогось в життi радiсного, могучого. Тремтiла в ньому могуча, чарiвна сила.
Хмари куряви, що були збитi чередою, помалу сiдали. Виявлялось небо i зорi. Небо було темне, мов закурене димом, а зорi - гарячi, золотi, мов жагучi юнацькi очi.
В дяка спiвали:
Хлопцевi мрiї зразу увiрвалися, йому чогось прийшло в голову: треба переховати халявки, щоб дяк не вкрав часом. Перед дверима загадався, щоб дяк не побив при людях, далi смiливо: "Чого менi боятися - здачi дам! Пiсля - пiду!" В хатi повно диму. На карнизi горiв каганець, як далека зiрка. Коло порога на соломi спав п'яний кобзар. Коло його нiг - поводир скулився, як цуценя. I гостi, i господар сидiли рядом на полу, спiвали.
- Ага! Прийшла-таки коза до воза! - промовив Бугорський, углядiвши Тараса.
- Заспокойтесь, я зараз пiду! - одказав Шевченко, швидко витягаючи з-пiд припiчка свою залiзом ковану скриньку. Раптом:
- Це хто ж у моїй скриньцi одбив замка?
В хатi стихло. Тарас швиденько одчинив скриньку.
- Так i є! Це ви, пане дяче, взяли мiй товар?
Один з гостей, сiльський п'яничка Iона, тоненько зареготав:
- Пiшли твої, Тарасе, халявки на закуску!
Тарас згадав порося: так, он де воно взялося! Обурення аж загуло в грудях:
- Страму вам немає - оддайте мiй товар!
Дяк по-злодiйському осмiхався, оглядаючись на всi боки:
- Халявки тобi дано за те, що ти читав у Малодiда по мертвому, а що тобi дають за те, то дохiд дякiвський, мiй! Второпав?
- Та ваше ж вам оддано: я ж копу грошей передав вам, а товар чоловiк менi подарував, побачив, що я у вас другий рiк ходжу босий! Це так по-божому? Це так вичитали в святих книгах? Читаєте людям, щоб не крали, а самi крадете.
Дяк вирвався з обiймiв свого приятеля, скочив з полу, заскреготав зубами:
- Ану, мовчи, тобi кажу! Єретик! Тебе спалити треба, ти безбожник! Змiй!
- А ви - самi злодiй! Украли в мене...
Дяк кинувся на хлопця, як звiр, i, ще не добiгши, махнув, аж сам спiткнувся, рукою, зачепивши Шевченка по щоцi.
Хлопець вирiвнявся, в очах блиснули гострi огники, зиркнув на пляшку, на рубель, що лежав на припiчку.
- Ану ще?
- Що? Мало? На тобi ще! - Дяк замахнувся, щоб ударити знову, його за руки вхопили гостi.
- Та й нащо це? Краще - миром. По чарцi випиймо та й уся рахуба. Помирiться, поцiлуйтесь.
Дяк рвався з рук, хитав головою, махав руками:
- Пустiть!.. Сокрушу, акi... Який-небудь попихач... раб... Що вiн собi думає, що вiн розумнiший за мене. Що вiн чуб угору зачiсує, що вiн свiй драний капелюх перешив на панський лад, то думає - панич? Мразь! Попихач! Раб лукавий i лiнивий! Мало я поров тебе рiзками... Пустiть мене, я йому зараз, цеї минути одсиплю сто... нi, двiстi...
Тарас як зцiпив кулаки, так i стояв нерухомо, як камiнь. Здається, щось думав. Далi глибоко зiтхнув, вголос:
- Ну, пiдожди ти, чортiв дяче, ти мене будеш пам'ятати!
- Що, спалиш? Люди добрi, чуєте: вiн хоче мене спалити! Це розбiйник! Це гайдамака! Ви його не знаєте... Вiн усе може. Вiн свого дядька хотiв спалити. Бiдний чоловiк тепер не спить.
Шевченко хряснув дверима i вийшов iз хати. Перейшов сiни, зайшов у клас. У класi тхнуло мишами, житнiми сухарями. В темрявi видно було довгий незграбний стiл, ослiн коло нього, довгi лави пiд стiнами. Стiни оббитi малюнками iз бiблiйної iсторiї. В кутку - iкона: Христос благословляє дiтей. Перед iконою - лампада. Пiд iконою на залiзному гаку - пучок рiзок. Причуваються хлопцевi дзвiнкi голоси: бу-ки-аз-ба, вiди-аз-ва. Далi пронизуватий дитячий виск, виляски i угнивий, буркотливий бас: "Помнi день суботнiй..." Ой-ой-ой! Скiльки пережито!
Шевченко сiв край столу. Що вiн не буде тут i дня бiльше, - це вже вирiшено. Стоїть друге питання на черзi: як достойно оддячити тобi за науку, благий учителю i наставниче... Дивився у бите вiкно на зорi. Чекав. Знову чути було спiви, знову земля гула од танку, знову регiт... Далi рипнули дверi, ринуло п'яним смiхом i гомоном з хати... Знову дверi хряснули. Затихло. Хлопець вийшов у сiни, тихесенько прочинив дверi в хату. Догоряє каганець. В хатi тихо, тiльки чути рiзноманiтне хропiння. Один гiсть - пiд лавою, другий - на полу. Пан-хазяiн простягся на соломi коло печi. Хлопець тихенько вернувся в клас, висмикнув кiлька рiзок, пiшов знову в дякову хату. Там поклав рiзки на столi, рушниками зав'язав дяковi ноги, потiм руки, далi взяв рiзки, поплював на руки i почав чесати, не дивлячись по чому - по руках, по ушах, по лицю, по колiнах.