Выбрать главу

Голосно, чiтко, божественним голосом, причитував:

- "Помнi день... суботнiй... єже... святити... його".

- Пробi! Рятуйте!

Дяк засiпався, щось мимрив п'яним голосом, качався по хатi, намагаючись встати, крутив головою, плямкав ротом... Одчитавши тройну порцiю, хлопець плюнув i кинув побитi рiзки на дяка. Взяв свою скриньку, взяв дякову книжечку з малюнками (хай буде за халяви) погасив каганець i вийшов iз школи.

Оглянувся на школу: прощай, проклята! Справдi спалити тебе тiльки. В селi всi вже спали. Тихими вулицями вийшов на широкий шлях, далi звернув на узгiн, пiшов мiж темними житами. Тихо й помалу, крадькома виявляли себе соннi жита, нiби хтось, пiдкравшись, здирав iз них укривало. Глянув убiк - палав уже край неба. Виднiлась рясними садами в туманi Лисянка. З садiв висунули голови, як сторожа, тополi. Як свати в рушниках, блиснули на церквi хрести.

Забув про школу Шевченко, думав за нове: яка-то доля буде в малярах! Мрiяв: "Буду пильнувати, за рiк, за два вийду на маляра, а там..." Роса пече босi ноги, скринька рiже плече... Не чує...

VI

Не так воно було, як думав Тарас. Замiсть того, щоб привчати учня до малярства, дяк зразу повернув хлопця на наймита: велiв йому дрова рубати, носити воду, дiтей глядiти. Тарас не знав, що в усiх ремiсникiв так велося, що учень мусив рокiв два-три одробити йому за хатнього наймита, а тодi вже хазяїн почне вчити його свого ремества.

Днiв зо три попотиривши воду з Тясмина на круту гору, Тарас запитав дяка:

- А коли ви почнете мене вчить малювати?

- Швидкий ти хлопець, так уже i вчи. Спершу ти менi послужи за науку рокiв три, а тодi вже я буду вчити. А то навчи тебе зразу, то тодi чорт тебе й бачив. Порядку не знаєш.

Тарас побачив, що з такої науки добра йому не буде. Покинув цього маляра - пiшов до другого в село Тарасiвку. "Цьому хоч i робить буду, то принаймнi маляр, кажуть, на всю округу..." Аж i тут Тарасовi не пощастило. Славний маляр подивився Тарасовi на лiву долоню i рiшуче промовив:

- Нi, хлопче, я не вiзьму тебе за учня. Серце Тарасовi стиснуло:

- Чому, дядюшко? Я б слухався вас, я б шанувався, робив би все, що звелiли. Приймiть!

- I не проси - не прийму.

- Та чому ж не приймете?

- А тому, що все одно маляра з тебе не буде. Та не тiльки маляра - не буде навiть шевця або бондаря. Талану немає в тебе, долi. Нiчому ти не здатний. Iди в старцi.

Мов по головi чим ударив вiн хлопця цими словами.

"Невже справдi ледащо з мене?" - аж на душi похололо.

Пiшов Тарас смутний, приголомшений. Iде, плаче:

"Що менi тепер робити на свiтi? До кого звернутися за порадою? Пiду топитись!" - Глянув навкруги: жаль свiту ясного... - "Буду хоч як жити, аби жити. Сонце всiм свiтить рiвно".

I пiшло Тарасове життя без пуття, без шляху битого... Найнявся пасти вiвцi. Сам сяде з книжкою в ровi, а вiвцi - в спаш. Довiдались, прогнали. Прочув про це дядько, кличе хлопця до себе: iди, будемо коло землi хазяйнувати. - Воли стоять у плузi, а погонич - у бур'янi хату кривобоку малює. Смоки з булиги вирiзує...

- Нi, не буде й хлiбороба з тебе. I хлопець нiби не дурний, тiльки, мабуть, на свою стежку не втрапить. Ну, спробуємо ще стельмахувати!

Велять одно робити, а вiн сiв малювати хату, спiває. Не вийшло з Тараса i стельмаха.

- Нi, коли ледащо зародиться, то так ледащом i зостанеться. - Почали всi, як один: ледащо та й ледащо. Ото нехай би сидiв у школi та й усе.

Тiльки нiяк Тарасовi було вже вертатись до школи. Колись Шевченко зайшов у церков, щоб хоч здалеку побачити Оксану. Бугорський саме вичитував псалми, хижо раз по раз оглядаючи церков. Коли побачив свого "раба", на мить мов удавився, блиснув очима, посварився iз рукава кулаком i знову заторохтiв.

- Нi, в школу нема повороту. Радять знову, - iди, он пiп наймита шукає, це якраз для тебе служба, пiп такого й шукає: або дурного, або калiкуватого, або ледачого - аби дешевого.

Думає Тарас: "Ну що ж, ледащовi хочеться теж жити в свiтi", - i пiшов до попа за кухонного попихача.

- Тарасе, винеси свиням! Тарасе, посип курям! Тарасе, води принеси! Та швидше повертайся! У, ледащо! - гуп у спину. Пiшов Тарас, похилившись. "Нехай! Так i треба ледащовi". Попершу було, як стане дуже важко, Тарас почне згадувати Оксану. Сяде десь у куточку, заплющивши очi, пригадує... Полегшає. Показатись десь їй на очi - соромився. "Наобiщав усячини, а сам пiшов до попа в наймити". Далi перестав згадувати: не вартий я того, щоб про неї згадувати. Краще забуду.

Аж раз увечерi iде через мiст i чує за спиною:

- А зажди, Тарасе, я щось скажу тобi! Озирнувся - вона, виросла, струнка, як очеретина, очi ще чорнiшi стали, а з-пiд хустки вибиваються кучерi. Серце забилось, рвуться i смiх, i плач, на очах сльози... Стоїть, дивиться на нього, а в очах i жалощi, i смiх, i радiсть.

- Ну, як же твоя, Тарасе, мальована хата? Я дожидаю. Вже, мабуть, забув i думать, - засмiялась. Так i згорiв Тарас, як на огнi. Не втерпiла:

- Та ти в цiй свитi, як довгопола Марина.

Затулився рукавом, далi од неї.

- Тарасе, Тарасе, я ж у жарт. Я ж, їй-богу, не хотiла, Тарасе, зажди, щось скажу...

Тарас бiгом, у вуличку, зник... Приходить додому, плакать йому хочеться... Хвастун! Попихач попiвський! А ще до Оксани... Змалюю хату... Теж маляр найшовся! Взяв свою скриньку пiд лавою, вийняв свої малюнки. Давно вже, як не бачив їх... I раптом така взяла туга, така жага малювати, що аж руки затремтiли. Здавалося, що вiн оживе, одужає, як почне малювати, перемiниться... Знову забилося серце:

"А спробую ще раз". Чув вiн багато гарного за хлипнiвського маляра: "Пiду до нього! Пiду, впаду в ноги, буду прохати, буду благати: вивчiть мене на маляра, хоч абиякого, хоч поганенького, аби тiльки на маляра, - а я вам вiк того не забуду". Вирiшив, аж повеселiв, поживiшав. Другого дня й пiшов, нiч не спавши.

Подивився хлипнiвський маляр на Тарасовi малюнки, подивився на Тараса та й каже: "Еге-ге, козаче! Та з тебе буде маляр, та ще й путнiй маляр". Тарас i ушам своїм не вiрить. "А тарасiвський дяк он каже, що нiчого з мене не вийде". - "А вiн звiдки знає?" - "По долонi побачив". - "Плюнь ти тому дяковi межи очi. Оставайся на кiлька днiв у мене на спробу, а тодi скажу останнє слово".

Побув Тарас на спробi у маляра в Хлипнiвцi два тижнi. Маляр йому й каже знову:

- Як казав ранiш, так i тепер скажу: будеш пильнувати, будеш учитись, буде дiло - маляр з тебе родимий буде. За учня я тебе обiщав прийняти i прийму, тiльки спершу зроби ти от що: сам ти крiпацький син, хлопець уже чималий. Щоб не було часом од панiв нарiкання, що я, не спитавши, беру в науку до себе їхнiх крiпакiв, сходи ти спершу про всякий случай у Вiльшану до управителя, хай дасть записку на дозвiл.