Тут, вражений власною красномовністю, Артур Джеллін замовк і засоромлено глянув на мене.
— Любий Артуре, — сказав я радо, — то це ж чудово. Так невдовзі начальство зрештою оцінить вас по заслузі.
— Ради Бога! — вигукнув Джеллін, соваючись у кріслі, заклопотаний, але й радий від почутого. — Так от я поясню, чому я дозволив собі турбувати вас о такій пізній порі: мені треба піти до Вейтона додому.
— Зараз? Посеред ночі? — поцікавився я.
— О другій ранку, — уточнив Джеллін. — Я хочу перевірити рапорт, одержаний від одного зі співробітників, приставлених оберігати актора. Даруйте, — вів далі він піднесено, — але я знаю, що Вейтон взагалі не виходить з дому, не лягає ввечері в постелю, а проводить ніч у кріслі перед каміном. Дружина намагається його заспокоїти, і в результаті доходить до сварки. Двоє шуряків просто сміються з нього, а отриманий мною звіт зводиться до однієї лаконічної фрази: «Нічого особливого не помічено». Інакше як халатністю це не назовеш. У сумлінно складеному рапорті повинен навіть згадуватися кожен рип стільця… Ось чому я вирішив сам піти до дому Вейтона і заступити там співробітника на посту. Його зміна закінчується якраз о другій.
— Усе це цікаво, але… — Я глянув і прочитав в його очах, що він прийшов до мене, аби запропонувати піти разом. — А можна туди піти і мені? Такого роду справи мені вельми цікаві. Я давно мрію написати книжку про психологію злочину.
— То ви згодні піти зі мною? Я саме для цього сюди і явився! Я маю дозвіл брати з собою одібраних мною осіб. Можна вскочити в халепу. А потім капітан Сандер вас знає…
— А що — завдяки вам добре розважуся, — сказав я. — Котра година?
— Лише пів на першу, — відповів Джеллін. — Але, якщо вам цікаво, перш ніж вирушити туди, я хотів би ознайомити вас з усім, що стосується цієї справи.
Ми розмовляли до пів на другу, проглядаючи різні документи, пов'язані зі справою Вейтона. Артур обходився з ними, мов з реліквіями. Лежали вони в десяти окремих папках під грифом «Службова справа» і містили матеріали стосовно челяді Вейтона і, звичайно, його самого. Фігурувала в них дружина актора Матільда Чезлі, її двоє братів — Альберт і Френсіс Чезлі і службовці, три-чотири особи з театрального світу, імпресаріо, колеги актора. Папки містили всі можливі відомості про кожного, починаючи з дати народження, усіх адрес, які змінювалися за довгі роки, і закінчуючи характером і розміром прибутків. Це був основний слідчий матеріал: наслідок показань свідків і огляду місця можливого злочину, проведених від дня подачі скарги Філіпа Вейтона. Лежала тут і замітка з написом «таємно».
— Полювання на винуватця, — оглядаючи папери, сказав я з посмішкою. — Але ці документи позбавлені життя. Кожна зі згаданих тут осіб може бути винна чи невинна. Треба придивитися до цього всього зблизька…
— Пане професор, — промовив розчаровано Артур. — Мені б не хотілося здатися неввічливим, заперечуючи вам, але я інакшої думки. Мертві аркушики паперу! Але ж саме завдяки їм ми викриємо автора анонімок і перешкодимо йому вчинити злочин! Ви от прочитайте. Тут є все. Звідки відправлено листи з погрозами? Перший укинули у Сент-Джоні, до скриньки під номером 23, між восьмою і десятою годиною. Другий укинутий на Грейвз-стріт, до скриньки під номером 4, теж між восьмою і десятою. Обидві скриньки висять у передмісті Бостона. До того ж чому з архіву ми одібрали саме ці, а не інші документи? Адже ми не можемо розглянути справи всіх тих, з ким Вейтон будь-коли стикався. В доборі матеріалів ми керувалися двома критеріями. Перший, інформаційний: відомості про рідних і найближче оточення актора дозволяють уявити всю ситуацію. Другий — це критерій дедуктивний. Визначили кілька найближчих знайомих Вейтона: імпресаріо, колеги тощо. На цій підставі ми спробуємо відгадати, хто автор анонімок. Ось ви висловилися при знайомстві з документами так: «Полювання на винуватця». А от мені здається малоймовірним, щоб винуватця можна було знайти серед осіб, описаних у цих паперах. Той, хто підписує ініціалом, мабуть, фальшивим, такі погрози, мусить бути з-поза середовища Вейтона і не боятися, що його можуть запідозрити.
Довгий цей висновок Джелліна я слухав з захопленням. Незважаючи на його шанобливе ставлення до мене, я відчував, що він певний у своїй правоті. Виходило так, ніби він казав: «Така моя думка, і викладаю її цілком зрозуміло. Пробачте мені, що я не згоден з вами, хоча я вас дуже високо ціную».
О пів на другу на порозі кабінету постав служник Джін, несучи наші дощовики.
— Зараз перша тридцять, машина чекає,— проказав він. Нагадувати нам про виїзд ніхто йому не велів. Хоча я не раз картав його за підслухування моїх розмов, відучити його від цього мені не вдалося. Треба зрештою визнати, що підслухував він для мого ж таки добра.
У Бостоні, цьому найблагороднішому місті Сполучених Штатів, туман велика рідкість, але якщо вже він упаде, то не поступається нічим своєму славетному лондонському побратимові. Ось чому на відносно недалеку дорогу до будинку Вейтона у нас пішло двадцять п'ять хвилин.
Попри пізню годину всі без винятку вікна вілли світилися. Можна було подумати, що там відбувався великий прийом гостей.
Не встигли ми зупинитися перед брамою, як почули лютий гавкіт собаки, і голос чоловіка, чий силует ледь бовванів у тумані, гукнув:
— Хто там?
Артур Джеллін вистрибнув з машини й одразу ж одгукнувся притлумленим голосом:
— Поліція, поліція.
Коли ми підійшли до чоловіка, він пильно придивився до нас і спитав:
— Артур Джеллін? А хто це з вами?
— Професор Берра.
У коридорі ми пройшли ще один огляд, цього разу його проводив камердинер Вейтона, а остаточно всі сумніви розвіяла лише поява співробітника поліції, на зміну якого прийшов Артур.
— Салют, Артуре, — привітав він нас. — Поступаюся місцем тобі. Ніч напрочуд спокійна. Наш кандидат у покійники розкладає пасьянс і підкріплюється алкоголем. На добраніч.
Він торкнувся пальцями до наголовка капелюха і пішов собі. Нас увели до вітальні, де був Філіп Вейтон.
Актор сидів спиною до палаючого у каміні вогню і розкладав колоду карт. У кріслі, не вельми успішно, боровся з оспалістю другий із співробітників, виділених для охорони Вейтона. Він сидів у капелюсі, а в пальцях тримав недопалок.
Після кількох слів вітання Джеллін і я посідали на канапі, мовчки споглядаючи на задуманого над пасьянсом актора. На перший погляд могло здатися, що Вейтон не дуже хвилюється, але огляд при вході, засвічені в усьому домі вогні і безсоння челяді промовляли самі за себе.
Ще рік тому я бачив Вейтона в театрі. На сцені він мені сподобався, він грав там роль у дусі Маклеглена — героя підлого, хоча не позбавленого якоїсь шляхетності. Проте як людина він мені не імпонував. Фізично він був міцний і дужий, але його обличчя носило сліди гуляки й марнотратника життя. Придивляючись до нього наламаним оком психолога, я підмітив інші, не вельми похвальні ознаки: випнуті надбрівні дуги, здоровий носяка, маленькі приплюснуті вуха, що свідчили про його буйний характер. Такій людині, як він, було неважко викликати до себе глибоку ненависть і навіть бажання убити. Можливо, його власний страх і походив з усвідомлення того, які почуття будить він в інших людей.
Міркуючи так, я раптом почув, що Вейтон звертається до мене.
— Я був в Італії на гастролях з однією англійською трупою. Італійці мають найбільшого письменника світу… Піранделло. — Тут він зупинився, роздивляючись карти, потім повів далі: — Я трохи вивчав італійську. Саме для того, щоб грати в п'єсах Піранделло… «Шестеро персонажів у пошуках автора»… Може, ви поговорите зі мною своєю рідною мовою? Я хотів би перевірити, скільки я ще пам'ятаю.
— Залюбки, — погодився я і спитав по-італійському. — В якому місті ви були?
— В Мілані,— відповів він з кумедним акцентом.