Відповісти їй щось у Джелліна не стало духу. Разом з Метчї він гайнув до кімнати. Нічого незвичного він там не помітив. Підійшовши до вікна, побачив, що воно зачинене як зокола, так і зсередини. Ліжко, за останнім криком моди, було високе, на тоненьких металевих ніжках і скидалося на постіль прабаби. Він одчинив шафу, велику, майже на всю стіну, але не знайшов тям нічого, крім безлічі чепурних платтів на вішалках. Усе було в зразковому порядку.
— Даруйте мені,— сказав смиренно Джеллін, коли скінчив огляд, цій статуї враженої гідності, якою стала панна Сомерсет. — А о котрій ви лягли спати?
Показуючи всім тоном, як зловживають її терплячістю, Марта Сомерсет відповіла:
— Точно не знаю. Десь одразу після півночі. Як дограли з Вілкінсами партію в бридж.
Граючись трубкою телефону, цей маленький білий апарат правив воднораз і за підставку для нічника, Джеллін спитав:
— А Вейтон не приходив потім до вас?
— Що? До мене? Потім? У таку пору я не приймаю нікого, тим паче в домі, де я гість.
Якийсь час Джеллін ще позаглядав туди-сюди, нарешті, ніби засоромлений вийшов зі спальні і звернувся до пані Сомерсет:
— Я справді дуже шкодую. Пробачте мені. Скаржитися ваше повне право. Не будьте тільки в претензії до сержанта Метчі, бо він супроводжував мене за моїм наказом і за цей прикрий інцидент відповідальний лише я. До побачення.
Він уклонився й рушив до дверей, але Марта Сомерсет зупинила його.
— Пане Джеллін. — Вираз її обличчя зовсім змінився. Вона була ввічлива й сердечна. — Мені не хочеться роздувати, але бачте, дуже вже прикра для мене ця історія… Таке відчуття, що за мною стежать, шпигують, ніби я злочинниця!
Обличчя Артура проясніло.
— Ви дуже люб'язні,— сказав він. — Ви маєте цілковиту;, рацію. Але ця історія прикра для нас усіх. О пів на третю я зовсім розгубився. Зникнення Вейтона і загроза смерті,— яка висить над ним, це дуже велика відповідальність для поліції.
— А як же він зумів утекти? — спитала Марта Сомерсет. — Хіба він не сидів увесь час удома під наглядом поліції?
— Точно не відомо, — відповів Джеллін. — Тієї ночі хтось о пів на третю, він вийшов на хвилинку з вітальні, а потім почули, як загуркотіла машина. З того часу ми шукаємо його.
— О Боже! — зітхнула Марта. — Страшно подумати, що з ним може статися після всіх цих погроз!
Джеллін тільки руками розвів, розписуючись у цілковитій безпорадності.
О сьомій ранку вони вже вернулися до Бостона. Обидва мовчали. Сержант тому, що думав, як помститися своєму кривдникові: змушувати його піднімати руки, тоді як він, Метчі, звик на роботі, щоб їх піднімали інші. А Джеллін, той мовчав з причини, відомої тільки йому.
— Їдьмо тепер до Генрієти Бейм. — Це були єдині слова, які він вимовив за цілу дорогу.
Таксі саме під'їжджало до дому пані Бейм, коли перед брамою зупинився автомобіль.
Побачивши коло брами своєї оселі двох співробітників поліції, Генрієта Бейм здивувалася. Обличчя її було змарніле, і вона нічим не нагадувала тієї веселої усміхненої жінки, яку Джеллін і Метчі бачили минулого разу.
— Ви знову тут? Заходьте, прошу… Як почуває себе пан Вейтон? — спитала вона, коли вони опинилися вже всередині.
— Він зник — відповів коротко Джеллін. — Сьогодні вночі о пів на третю. Ми шукаємо його скрізь. І тому приїхали і до вас.
Генрієта Бейм, яка саме знімала чорнобурку, спинилася і вражено глянула на прибульців.
— Зник? — прошепотіла вона. — Як же це сталося? Ох, Філіпе! — занепокоєно вигукнула вона і безсило плюхнула на канапу. — Сідайте, будь ласка… розкажіть…
Джеллін розповів коротко, як саме Вейтон пропав. Тільки-но він скінчив, як актриса розридалася, її несподіваний плач збив з пантелику обох наглядачів закону.
— Філіпе! Ох, Філіпе! — ридала Генрієта. — Як же це так? Хто міг викрасти його, і то так, щоб ви не помітили?
— Можливо, — урвав її Джеллін, — ніхто його не викрав, може, він утік своєю охотою. Але треба обдумати і вашу гіпотезу…
Почувши таке пояснення, актриса здивувалася ще більше, ніж коли довідалася про зникнення Вейтона. Артур обмежився уникливою відповіддю, йому кортіло з'ясувати одне важливе для себе питання.
— А ви Філіпа Вейтона зараз не бачили? — спитав він.
— Я?! Ви що, думаєте — я б не сказала вам цього одразу? Джеллін не відповів.
— І навіть не дзвонив до вас?
— Та ні. З Філіпом я не говорила, як я вже казала вам, з того дня, коли дружина влаштувала нам сцену…
— Пробачте мені, але це чиста формальність. Де ви були, починаючи від учорашнього вечора аж до цього моменту?
Генрієта Бейм відповіла не зразу. Вона устала, підійшла до бара і, хоча крізь вікно вливалося вже молочне світло дня, налила собі склянку віскі.
— Мені що, відповідати на це обов'язково?
— З вами я буду щирий, — озвався Джеллін, — Якщо хочете, можете мені не відповідати, але я боюся, що через кілька годин капітан Сандер з центрального управління поліції поставить вам ті самі питання. Мені б не хотілося, аби ви відчували труднощі, розповідаючи, яким чином ви провели цей час…
— Розумію, — промовила задумано Генрієта. Вона випила, глянула у вікно, поставила келишок і знов сіла на канапу. — Я провела вечір з паном Лодері. Ми були в дансінгу в Грейт Тру. Він хотів одвезти мене додому моїм автомобілем, але я воліла вернутися сама.
— З якої години ви були в його товаристві?
— Ми з ним домовлялися на дванадцяту, але я вдягалася довго і приїхала лише о першій.
— І з цього моменту ви весь час були з ним?
— Так. Ми повечеряли і о другій ночі пішли в гральну залу. Близько четвертої, оскільки Лодері програвав, ми повернулися на майданчик і танцювали майже до шостої. Потім ми розмовляли про мій контракт, а нині я тут.
— Крім Лодері, бачив вас ще хто-небудь?
— Ми зустрічали багато людей з театрального світу, між іншим, сестер Галаган з матір'ю і Друмондів: дружину, чоловіка і доньку.
Генрієта Бейм на питання відповідала механічно, ніби це її не обходило і їхній зміст не доходив до неї. Вона дивилася на підлогу, думками витаючи десь далеко від цього допиту.
— Щиро вам вдячний, — сказав на завершення Джеллін. — Пробачте мені за турботу.
Генрієта підвела на нього очі. Вони блищали гарячково, а все її обличчя відбивало справжнє страждання.
— Рятуйте Філіпа! — гукнула вона. — Рятуйте його! — Плачучи, вона провела їх до дверей.
Джеллін і цього разу тільки безрадно розвів руки.
— Ми робимо все, що можемо, але ситуація серйозна.
Вони вийшли. Метчі спав на ногах. Ні зчинена зникненням Вейтона тривога, ні нехіть до цього огидного садівника Вілкінсів, ні допит не могли його розбудити. Джеллін відчував докори сумління.
— Ідіть, Метчі, поспіть. Тепер я вже дам собі раду без вас. До побачення.
Зоставшись сам, він рушив пішки аж на околицю Бостона й зупинився лише перед номером 22, на Рендлоу-стріт.
Брама стояла вже відчинена. Він зійшов на третій поверх і натиснув дзвінок біля дверей, на яких висіла дощечка: Джон Френзен.
Відчинилися вони негайно, і в них показався сам Френзен, одягнений в елегантну чорну пару. Пластрон його сорочки був непорочно чистий і гладенький. На канапі, яка правила за ліжко, зрештою неторкнуте, похмуро поблискував циліндр.
— Добридень, пане Френзен. Вибачте, що я так рано. На жаль, я завжди обираю найневідповіднішу пору, щоб прийти до вас, — перепросив Джеллін.
Фрезен зустрів його не дуже радо, а проте жестом запросив до своєї убогої оселі.
— Бачу, що ви не марновірний, — сказав Джеллін з блідою усмішкою, показуючи на циліндр, кинутий на ліжко.
— Я чхаю на це, — відповів холодно Френзен. — Чому я завдячую?..
Артур Джеллін, здавалося, розгубився і відповів не зразу. Лише по хвилі звів зір і сказав: