Артур прочитав уважно всі статті, присвячені справі Вейтона, а його поважне обличчя, надто поважне, щоб бути щирим. Відверто контрастувало з гордістю, які ці хвалебні відгуки повинні були викликати. Скінчивши читання, він узявся їсти, утікаючи дивитися на своїх близьких і не мовлячи ні слова. Звичайно, ні дружина, ні син урвати цієї мовчанки не посміли.
— Адо, — озвався нарешті Джеллін уже перед кінцем вечері,— мушу тобі повідомити прикру новину, про яку я вже згадував.
Пані Джеллін не переставала усміхатися, наче бажаючи довести, що новини, почуті від чоловіка, байдуже добрі чи погані, для неї завжди будуть чудові.
— Очевидно, завтра вранці мені доведеться подати у відставку.
Пані Джеллін махнула куховарці, щоб та несла приготований нею самою десерт, і сказала сердечно:
— Ти мені не сказав, чому ти хочеш подати у відставку, Артуре, але я певна, що ти робиш правильно.
— Я не знаю, чи Філіп Вейтон учинив самогубство, я просто не певен цього. Може, він убив себе, але достатніх доказів цього я не маю. Розтин тіла і балістична експертиза довели, що постріл був зроблений з дуже малої відстані і що єдиною причиною смерті була куля, яка ввійшла біля правого вуха. Проте встановити, що стріляв сам Вейтон, не можна. Через розголос, який преса надала всій цій історії, внаслідок проведеного мною слідства я вважаю за свій моральний обов'язок повідомити громадськість, що я, по суті, стверджувати не можу, чи справді Фь ліп Вейтон укоротив собі віку. Хоча іншої правдоподібно! гіпотези в мене немає. Треба, щоб усі знали, що для мене смерть Вейтона залишається й надалі таємницею.
Суха промова Джелліна відзначалася великою точністю: для архіваріуса головне була форма, а не стрункість викладу.
— Розумію, — сказала спокійно пані Джеллін. — То як же ти збираєшся це зробити?
— Я напишу листа, пояснюючи свою точку зору, і сповіщу увесь загал, — відповів Джеллін. — Ти ж бачиш, що такий лист суперечить підходу поліції, яка висловилася за версію самогубства, а значить, не узгоджується з моїми службовими обов'язками. Бажаючи подати мої застереження щодо повідомлення поліції, я мушу найперше подати у відставку.
За чаєм Артур зазначив, що десерт удався найкращий з усіх, які з моменту їхнього шлюбу приготувала пані Джеллін, проте нічим не принижуючи попередніх. Телефон Сандера, який викликав його, щоб він негайно їхав до управління поліції в незвичайно пильній справі, перервав цю похвалу.
Джеллін надів плащ, тепло попрощався з дружиною і вийшов. Коли він дібрався до управління поліції, капітан Сандер з похмурою міною чекав на нього у своєму кабінеті.
Я викликав вас, оскільки полковник Енсайкоу просив про розмову зі мною. Я хочу, щоб ви були присутні при цьому. — Капітан снував нервово по кабінету. — Сідайте. Ну, як ви себе відчуваєте, відколи стали відомі? — спитав він удавано весело. — Сподіваюся, що полковник не відбере у вас цієї слави, а в мене і ще в кількох людей з центрального управління роботи, як того домагається «Олд Бостон»?
— Пробачте, капітане, але я вас не розумію, — з ваганням обізвався Артур.
— У мене дивне передчуття, що Енсайкоу хоче нам зрештою відкрити, хто була та таємнича особа, яка вручила йому листи і веліла їх кинути… Припустімо, що він назве якесь імення, наприклад Макх'ю чи Френзена, і тоді самогубство Вейтона, хоча вже доведене і встановлене, не матиме ані найменшого сенсу.
Джеллін полегшено зітхнув і посміхнувся.
— Мені не хочеться нічого вам підказувати, пане капітан, але здається, що гіпотеза самогубства не зовсім вас задовольняє.
— А у вас що — якась інша? — гарячково спитав Сандер. — Я аж ніяк не сумніваюся в самогубстві, але підозрюю, що за цим усім криється якесь паскудство, яке Вейтон тримав у таємниці і яке досі нам не вдалося прояснити. Я вже бачу заголовки статей: «Поліція частково викриває таємницю Вейтона…» Будьмо щирі: Вейтон убив себе. Яке тепер має значення викриття справжніх мотивів цього самогубства? Це може нам тільки зашкодити.
— А проте, пане капітан, з самого ранку я міркую про те, як багато фактів, на мою думку, суперечить версії самогубства…
— Справді! — гукнув іронічно Сандер. — Будь ласка, викладіть мені їх.
Джеллін зібрав усю свою мужність.
— Постріл скерований був не в скроню, а біля вуха. Той, хто хоче убити себе, притуляє зброю до скроні.
— Браво, Джеллін! Ви так нічому й не навчилися, читаючи протоколи про тисячі самогубств, які ви підшивали! Нічому, зовсім нічому! Хіба ви не читали в тих протоколах, що в момент пострілу рука тремтить і що іноді, цілячись у скроню, влучають у вухо? Звичайно, ви цього не читали, еге ж?
Тон капітана збентежив Джелліна, але не змусив його відступити.
— Припустімо, що ви маєте рацію… Але ж револьвер лежав на сидінні біля Вейтона і не був затиснутий, як можна б того сподіватися, в кулаці.
— Це так, — сказав капітан тим самим тоном. — І ви думаєте, що це перший випадок, коли самогубець випускає після пострілу револьвер з руки? Це природна реакція м'язів. Вона різна у: різних осіб і, між іншим, залежить од волі самогубця. Людина, настроєна рішуче, накладаючи на себе руки, стріляє нетрепетною рукою і стискає зброю в кулані. А такий боягуз, як Вейтон, не зовсім певний ще до останньої хвилини, пістолет тримає на превелику силу. Це теж можна вичитати в переданих вам документах.
Усе це було правда, проте Джеллін не хотів здаватися.
— В автомобілі, на задньому сидінні, знайшли жіночий гребінець, — продовжував він.
Сандер різко урвав його:
— Чудово! Вам здається, що я не помітив його? Та я навіть знаю, чий він! А ви знаєте? Гертруди Веймар. Але оскільки Гертруда Веймар, коли Вейтон вчинив самогубство, сиділа під арештом, ми, мабуть, звинуватити її не можемо.
— А чому її гребінець знайшли саме в автомобілі Вейтона? — спитав наполегливо Джеллін.
— У Вейтонів автомобіль лише один, цією машиною користується також і Френсіс Чезлі. Як вам відомо, Гертруда і Френсіс заручені. Очевидно, вони їздили кудись разом, і тоді Гертруда й згубила цей гребінець.
— А телефонний дзвінок одинадцятого листопада, на який Вейтон відповідав особисто?
Перш ніж відповісти, Сандер на хвильку задумався.
— Тут я зовсім не в курсі. Того дня Вейтонові дзвонило багато причеп. Отож можна припустити, що цей дзвінок був такий самий, як інші, принаймні ніщо не показує, що ми повинні були думати інакше.
Перед такою позицією капітана Сандера Джеллінові було дуже важко сказати, чому він сумнівається в самогубстві Вейтона, тим більше що, по суті, якихось переконливих доказів він не мав. Отож він вирішив більше нічого не говорити. Визволив його з цього незручного становища полковник Енсайкоу, який увійшов до кабінету Сандера в супроводі двох співробітників у формі.
— Пане капітан, — сказав полковник з порога, — один з поліцейських сказав, що Філіп Вейтон убитий, отож я прийшов відкрити вам, хто дав мені анонімки.
— Краще було б сказати мені це значно раніше, — відповів погордливим тоном Сандер. — Вейтон тепер убитий, і від трилітнього строку в'язниці вас уже не врятує ніщо. — Він посміхнувся іронічно і додав: — Я хотів би знати, де ж поділося ваше слово честі?