Густий туман усе ще сповивав місто. Проте це не тільки не заважало, а радше допомагало Артурові думати. До зустрічі з Метчі залишалася ще година, і Джеллін хотів скористатися кожною вільною хвилиною. Він сів у таксі і звелів одвезти себе на Рендлоу-стріт, 22.
Ця вуличка містилася на далекій окраїні Бостона. На кілометровій відстані тягнулася серія маленьких, стандартних, убогих будиночків, де мешкали робітники. Об одинадцятій вечора ніхто вже не ходив тут по вулиці, а скупе її освітлення тепер іще приглушував туман.
Джеллін вийшов з таксі, наказав водієві почекати і піднявся сходами, що вели до дверей дому під номером 22.
У тісному під'їзді витер сірника, щоб прочитати на дощечці прізвища пожильців. Того, кого шукав, знайшов він одразу й натиснув дзвінок, виведений біля прізвища. Скоро двері відчинилися, і на порозі з'явився чоловік.
Що ваша ласка? — спитав він якимось писклявим і водночас лагідним голосом.
— Даруйте мені,— сказав збентежений Джеллін. — Я з центрального управління поліції… ось моє посвідчення… Я прийшов про дещо довідатись у вас.
Чоловік на посвідчення навіть не глянув і відмахнувся рукою— мовляв, це його не цікавить.
— В таку пору? — гмукнув він здивовано. — Чи не могли б ви прийти завтра вранці або взагалі не приходити?
— Пане Френзен, — кашлянув Джеллін, — години Вейтона, можливо, лічені. Наш обов'язок використати кожну хвилину…
Джон Френзен, мільйонер, який мешкав в убогому робітничому будинку, відірвана від справ і світу людина, нетерпляче скинувся, але розчахнув навстіж двері, запрошуючи Джелліна всередину.
— Заходьте.
Він провів його на третій поверх і відчинив двері маленького покоїка, якщо тільки це приміщення заслуговувало такої назви. Усі стіни від стелі до підлоги вкриті були полицями з книжками. Великий стіл під вікном був теж завалений книжками і паперами. Усю іншу площу займав тапчан, він правив і за ліжко і за стілець. Ані сліду інших потрібних меблів, таких, як шафа чи умивальник. Хіба що все було сховане в тапчані.
— Сідайте, — сказав Френзен, показуючи Артурові на тапчан. — Мабуть, усе знову вперлося в цю літеру «Ф», чи не так? Оскільки листи з погрозами до Вейтона підписані літерою «Ф», а моє прізвище Френзен, то мене вважають за майбутнього вбивцю.
— Ні, ні! Не про це йдеться! — заперечив Джеллін і додав з ваганням: — Йдеться про одну делікатну справу, і я буду вам без міри вдячний, якщо ви захочете відповісти мені по щирості.
— Це щось нове? — спитав похмуро Френзен.
— Бачте, я хотів би знати, чому ви розлучилися з Гертрудою Веймар?
Перш ніж відповісти, Джон повільно підняв голову і уважно поглянув на Джелліна. З досьє випливало, що йому сорок років, але його обличчя і вся постать підказували, що він куди старший. Волосся, окрім кількох чорних пасемців, було майже сиве. Глибокі зморшки поорали чоло і залягли при кутиках уст, колір обличчя був нездоровий, землистий, а очі згаслі. Френзен озвався після довгої хвилі мовчання.
— Гертруда Веймар уже не моя дружина. Була колись, це так, але я не розумію, навіщо потрібно комусь доскіпуватися, що стало причиною нашого розлучення?
— Щодо цього, — сказав усе ще збентежений Джеллін, а проте вже збираючись до нападу, — я вам спершу задам інші питання. Чи відомо вам, що Гертруда Веймар працює у братів Чезлі і живе в тому самому будинку, що й Вейтон?
Джеллін питав, а сам нишком, але пильно спостерігав за Френзеном. Проте ніякої реакції не дочекався.
— Про це я довідався сьогодні ввечері з газет, які пишуть про справу Вейтона, — відповів Френзен.
— А раніше ви про це не знали?
— Ні,— мотнув головою Френзен. — Але якби я про це навіть знав, мені було б до цього абсолютно байдуже.
Артур Джеллін якусь мить мовчки розглядав ґудзики на своєму пальті.
— І все ж чи не зводили б ви пояснити мені,— настоював він. — Чому ви розлучилися з Гертрудою Веймар?
І цим разом Френзен відповів не одразу. Він сперся ліктями на стіл, узяв покладену перед ним книжку й почав задумано гортати її.
— Послухайте, ви прийшли сюди, щоб на підставі сказаного мною виснувати, чи здатна Гертруда вбити Вейтона, — урвав він на хвилю гортати. — Можу вам сказати одразу, що вона убити здатна, але Філіпа Вейтона не вб'є, оскільки це їй не принесло б жодного цента. Це ясно як сонце. — Він знову спинився, потім устав, даючи Джеллінові зрозуміти, що їхня розмова вичерпана, і додав: — Я сказав вам те, чого ви хотіли довідатися в мене. Отож звільніть мене від необхідності з'ясовувати причини мого розлучення.
Джеллін устав теж. Від збудження його рука, засунута в кишеню пальта, нервово стискала коробку сірників.
— Пане Френзен, — сказав він тихим голосом. — А проте я хотів би знати саме це… Мені прикро, що доводиться наполягати… Скажіть, будь ласка, чому ви розлучилися?
Він ще не договорив, як Френзен вигукнув:
— Гаразд, тоді ви дізнаєтесь! — Він був сердитий, роздратований. — Я одружився з Гертрудою Веймар після року знайомства, підкуплений її романтичними почуттями. Не хочу описувати, яку палку любов вона виявляла до мене. Досить сказати, що в мене було таке враження, що я руки на себе накладу, якщо не оженюся з нею. Скажете, банально? Але решта куди ще банальніша. Уже через кілька днів після весілля я зрозумів, що Гертруда вийшла за мене лише через гроші і що все було вдаванням. Оце і вся правда. Чи, може, вас цікавлять також інтимні переживання, пов'язані з цим відкриттям?
Розгублений Джеллін намагався дати зрозуміти, що він цього зовсім не вимагає.
— Переконавшись у її справжніх почуттях, — вів далі Френзен, — я вирішив покарати її якнайдошкульніше. Я відписав увесь свій маєток небожеві, а потім, найнявши досвідченого адвоката, почав шлюборозлучний процес. З огляду на мою бідність, оскільки я позбувся всього, мені присудили платити аліменти у розмірі п'ятдесят доларів щомісяця. А Гертруда ж розраховувала навіть у разі розлучення дістати кругленьку суму грошей. На щастя, я розкусив її наміри. Якихось п'ятдесят доларів! Зайве додавати, що я злидень тільки позірний. Насправді маєток залишається моєю власністю, а небіж позичив мені тільки своє прізвище. — Він на хвилю умовк, поринувши в спогади. — Тепер вам зрозуміло, чому я тулюся в цьому робітничому кварталі: через розчарування сентиментального характеру і вважаючи на фінансове управління… — Він посміхнувся, підійшов до дверей і широко розчинив їх. — Сподіваюся, що ви узнали все, що вас цікавило.
— Красно вам дякую, — пробурмотів Джеллін. — Пробачте, якщо я зловживав вашим терпінням.
Френзен провів Джелліна сходами і відчинив надвірні двері. Артур переступив поріг, але як тільки рушив геть, Френзен зупинив його.
— Убити Вейтона здатна лише одна людина, — сказав він. — Але в неї не стало б терпцю писати листи. На добраніч.
Артур Джеллін вражений спинився. Простягнув руку, щоб подзвонити і побалакати ще з Френзеном, але по зрілому роздумі опустив її. Таксі чекало. Він сів і назвав водієві адресу.
— До пивного бару Клей 3.
Вмостився зручно в сидінні й приплющив очі. Після кількох хвилин дороги розплющив їх, буркнувши собі під носа:
— Усе в житті логічне, навіть шаленство!
Розділ третій
Нічні дізнання
Пивні бари Клея у Бостоні не дуже відомі. Люди з вищих сфер, чиновники і робітники їх зовсім не знають. Зате вони у пошані серед цілого клану любителів-пиворізів, деяких акторів, зубожілих аристократів і майбутніх банкрутів.
Ці чотири бари розміщені в чотирьох «стратегічних» пунктах міста. Від центру вони не дуже близько, щоб не муляти очей вищому світу Бостона, але й не так далеко на околиці, щоб важко було до них добратися. Кожен із них мав свій номер: 1, 2, 3, 4. Найпопулярніший бар Клея 3, і то з двох причин: по-перше, відчинений цілу ніч, по-друге, його власник, ірландець Макх'ю за європейською модою порядкує в ньому сам і особисто обслуговує клієнтів, гідних цієї довіри.