Хорхе Луїс Борхес, Адольфо Бйой Касарес
Шість головоломок для дона Ісидро Пароді
Вступне слово
Поступливість homme de lettres[2] — риса справді фатальна! Літературний Буенос-Айрес, сподіваюся, ще не забув, і дозволю собі припустити, що й не забуде мою дану від усього серця обіцянку більше ніколи в житті не писати передмов і відмовлятися від украй привабливих пропозицій та прохань, навіть якщо ці прохання озвучують друзі та вельмишановна публіка. Та мушу визнати, що я не встояв перед Шибайголовою[3] [4] — нашим новим Сократом. Диявол, а не людина! Він тільки регоче у відповідь на всі мої аргументи, причому регоче так, що неможливо втриматися; він наполягає, що книга і наша з ним давня дружба гідні того, щоби я все ж таки написав передмову. Тож усі мої протести — котові під хвіст! De guerre lasse[5] я покірно відчалюю до свого вірного «Ремінгтона» — спільника та німого свідка моїх безнастанних блукань синьою просторінню…
Навіть бурі, від яких аж двигтять нині наші банки, біржі, іподроми тощо, — навіть вони не змусять мене заплатити данину, що її я сплачую неодмінно і завжди вчасно: оброк любові та вірності детективним романам. Це історії, від яких стигне кров; я ковтаю їх і коли сиджу на дивані пульманівського вагону, і коли приймаю грязьові ванни коло гарячих джерел, хоч і без віри, що вони мені допоможуть. Я ризикую, звичайно, стверджуючи, що не став рабом моди, та не раз уночі, залишаючись на самоті в моїй спальні, я полишаю мудрованого Шерлока Голмса і поринаю у нев’янучі описи неймовірних пригод хитромудрого блукальця Улліса, Лаертового сина Зевсового сімені… Але той, хто обробляє важкі ґрунти середземноморського епосу, з радістю відпочине у будь-якому саду. Тож натхненний месьє Лекоком, я перебираю стоси старих документів; потрапляю в уявні готелі та напружено прислухаюся, намагаючись почути обережні кроки джентльмена-злодія[6], а на оповитих густими туманами дартмурських болотах на мене накидається велетенський собака, що флуоресціює моторошним світінням. Я міг би до безконечності перераховувати все це, однак добре виховання наказує мені зупинитися. Моєму читачеві вже відомо про мої повноваження: адже я також бував у Беотії[7]…
Перш ніж узятися за глибокий аналіз цього recueil[8], дуже прошу великодушного читача порадіти разом зі мною, бо нарешті в нашому багатоманітному та розлогому белетристичному музеї воскових фігур, у детективній частині колекції, належне йому почесне місце зайняв також і аргентинський герой, та ще й у рідних йому аргентинських обставинах. Це справді неймовірне задоволення: двічі затягнутися ароматною сигарою, відчути смак неперевершеного коньяку «Primer Imperio», почитуючи при цьому книжку з детективними історіями — книжку, що не улягає жорстоким законам англосаксонського видавничого ринку (бо вони взагалі нам не притаманні); книжку, яка, поза сумнівом, є найкращою з того, що я міг би порекомендувати істинним лондонським любителям із безсмертного «Crime Club». Крім того, я хочу підкреслити — вже як істинний портеньйо[9]: мені подобається, що наш автор, хоч він приїхав із провінції, не звабився принадами місцевого колориту і вибрав для своїх офортів реальне тло: власне, Буенос-Айрес. Мені залишається тільки поаплодувати гарному смаку та відвазі нашого Шибайголови, який вирішив не використовувати образу моторошного і темного мафіозі «Ранзона»[10]…
На цій столичній палітрі бракує ще двох важливих відтінків; сподіваюся, вони з’являться у наступних книжках. Ідеться про нашу ніжно-шовкову, жіночно-м’яку вулицю Флорида, яка гордо пропливає перед заздрісними очима вітрин, та ще про ностальгійно-меланхолійну Ла-Боку[11] в районі доків; коли остання нічна таверна змикає свої металеві повіки, невтомний акордеон, чия музика всю ніч розтинає пітьму, шле вітання вже зблідлим сузір’ям…
Але дозвольте мені окреслити те, що здається найсуттєвішим в автора «Шести головоломок для дона Ісидро Пароді», найцікавішим і водночас найхарактернішим. Звісно, я маю на увазі стислість, а також мистецтво brûler les étapes[12], яким неперевершено володіє О. Бустос Домек. Адже він передусім намагається бути вірним слугою свого читача. У його творах немає ані сюжетних ліній, про які можна забути, ані заплутаного перебігу подій. Він економить нам безліч часу й усуває всі перепони. Це нове відгалуження традиції Едгара По, патетичного принца М. Ф. Шила[13], баронеси Д’Орці[14]. Під час своїх розслідувань він зосереджує увагу на ключових моментах: спочатку — загадка, у фіналі — розгадка. Герої, які аж помирають від цікавості, якщо тільки їм не дихає в спину поліція, строкатою процесією проходять через камеру номер 273, що вже, по суті, зробилася легендою. Під час свого першого візиту ці персонажі артистично розповідають Пароді кожен свою таємничу історію — власне, ту, до якої вони ненароком виявилися причетними. Під час другого візиту вони вислуховують розгадку — цілком неочікувану, неймовірну, і вона шокує. Автор (не так через власне мистецьке осяяння, як, радше, навмисне) вельми спрощує картину, що існує в реальності; як наслідок, ціла слава дістається незрівнянному Ісидро Пароді. І тут читач, навіть не дуже проникливий, не здатний стримати усмішки, бо навіть він, очевидно, здогадується, що автор свідомо пропускає нецікаві й нудні деталі розслідування і ніби ненароком, хоч абсолютно послідовно, замовчує геніальні здогадки одного відомого вам кабальєро; зізнаюся, моя скромність не дозволяє мені описувати цього джентльмена більш детально…
1
4
Це прізвисько мовою оригіналу цікаво корелює з прізвиськом Анхеля Амадео Лабруна — «Гидкий» (див. примітку про Лабруна).
7
Центральна територія Стародавньої Греції. Усний коментар Михайла Назаренка: тут Борхес і Касарес навмисне переплутали алюзії. «Був я і в Аркадії», et in Arcadia ego.
9
Іспанська назва мешканця або уродженця портового міста; традиційна самоназва мешканців Буенос-Айреса.
10
Ісп. ranzón, з франц. rançon — буквально «гроші на порятунок»; гроші за викуп полоненого.
13
Метью Фіпс Шил (1865—1947) — британський прозаїк (література жахів і наукова фантастика), син ірландця і мулатки, народжений у британських колоніях (о. Монтсеррат), випускник Англійського Королівського коледжу, геній-поліглот. Принц — бо його батько Метью Дауді Шил, радіючи народженню сина, проголосив його принцом Редонди — маленького острова, на якому вони жили (у 1947 р. анексованого Великобританією). Крім того, його перша книжка — збірка детективних оповідань «Князь Залеський» (1895), де князь (принц) Залеський чимось схожий на Шерлока Голмса, а самі оповідання написані під великим впливом Едгара По. Особливістю цих оповідань є те, що друг і співрозмовник князя Залеського — сам Шил (персонаж-містифікація образу реального Шила). Патетичний — бо мова творів Метью Фіпса Шила відзначалася певними особливостями, була ускладненою, пафосною, ексцентрично-піднесеною.
14
Баронеса Емма Орці (1865—1947) — британська романістка і драматург угорського походження, автор знаменитих романів «Червоний Первоцвіт» (в якому вона ввела в літературу першого «месника в масці», що став прототипом, зокрема, Бетмена) і «Леді Моллі зі Скотланд-Ярду» (де головною героїнею вперше виступила жінка-детектив).