Наступного дня, кожної миті очікуючи несподіванки від якого-небудь вождя племені кальчакі, я вирішив поспостерігати за людською фауною, що населяла наш малесенький і тісний світ, доки потяг перебував у русі. Свої дослідження я розпочав — cherchez la femme — з дуже цікавої особи; вона навіть на Флориді о восьмій годині вечора привабила б до себе море захоплених чоловічих поглядів. У таких речах мене неможливо обдурити, я відразу збагнув, що доля звела мене з екзотичною й абсолютно винятковою дамою. Це була баронеса Пуффендорф-Дювернуа[67], цілком зріла, хоч і дуже молода жінка; у ній уже нічого не залишилося від незграбного підлітка, іншими словами, дуже цікавий сучасний екземпляр: струнка фігура, сформована грою у lawn-tennis, риси обличчя доволі грубі, проте вправно підкреслені кремами та косметикою. Одним словом, це була жінка, котрій стрункість постави додавала шляхетності, а мовчазність — вишуканості. Проте вона мала один недолік, faible, що його неможливо вибачити істинній Дювернуа[68]: вона симпатизувала комуністам. Спершу я був навіть зацікавився нею, але потім дотямив, що за всім її зовнішнім лоском криється вкрай пересічна душа, і мені довелося просити сеньйора Голядкіна замінити мене на цьому фронті; вона ж — о, яка типова поведінка для жінки! — вдала, що взагалі не зауважила підміни. Але я випадково підслухав розмову баронеси з іншим пасажиром — він називав себе полковником Херрапо з Техасу — коли вона сказала про когось, що той — «йолоп»; мабуть, ішлося все ж про pauvre[69] сеньйора Голядкіна. Відтак я знову повернуся до Голядкіна. Це був єврей російського походження, проте у моїй фотографічній пам’яті його риси закарбувалися невиразно. Він — здається, світловолосий, міцно збудований, з вічно здивованими очима — тримався з гідністю, та при цьому щоразу прагнув проявити люб’язність і відчиняв переді мною двері. Зате полковника Херрапо важко забути, хоч як би того хотілося: бородатий, з тілом атлета — типовий приклад агресивної вульгарності, яка віднедавна запанувала на його батьківщині, що хибує гігантоманією, не здатна розрізняти відтінки, nuances, доступні кожному задрипанцю з неаполітанської тратторії, адже чутливість до нюансів узагалі є фірмовою рисою латиноамериканської раси.
— Нічого не казатиму про Неаполь, але якщо хтось не витягне вас за вуха з цієї справи, то виверження Везувію здасться вам дитячою забавою, оце я стверджую достеменно[70].
— Я заздрю вашому бенедиктинському всамітненню, сеньйоре Пароді, тому що моє життя — життя волоцюги. Я шукав світла на Балеарських островах, насичених кольорів — у Бріндізі[71], витончених спокус — у Парижі. І, як Ренан[72], я ревно молився в Акрополі. Так, скрізь і всюди я намагався вичавити до краплі сік із розкішного виноградного грона, ім’я якому — життя. Але повернуся до своєї розповіді… Доки Голядкін — врешті-решт євреї приречені мати неприємності — терпляче вислуховував безупинне і виснажливе просторікування баронеси, я сидів у пульманівському вагоні з таким собі Бібілоні[73], молодим поетом із Катамарки, й насолоджувався, немов істинний афінянин, діалогами про поезію та провінційні міста. Тепер я можу зізнатися, що темна, майже чорна шкіра молодого лауреата премії «Косинус Вулкан»[74] дещо мене відштовхувала. Велосипедні окуляри, краватка-метелик на гумці, рукавиці кремового кольору — все це спонукало мене думати, що я маю справу з послідовником Сарм’єнто — геніального педагога та пророка, від якого було б абсурдним очікувати вміння передбачати майбутнє[75]. Та коли молодий чоловік із неймовірним зацікавленням вислухав вінок моїх тріолетів, які я нашвидкуруч склав у товарно-пасажирському поїзді, поки їхав із Харамі — зі сучасного цукрового дива, із циклопічною статуєю Прапора авторства Фйораванті[76], — переконав мене, що він є гідним представником нашої сучасної молодої літератури. Він не належав до тих нестерпних віршомазів, які використовують кожну бесіду, щоб тільки помучити нас каліками, які народилися з-під їхнього пера: мій співрозмовник був освіченим та скромним юнаком, котрий умів триматися в тіні та прислуховуватися до метра. Потім я його ощасливив однією з моїх од із присвятою Хосе Марті[77]. Проте, дійшовши до одинадцятої оди, я був змушений зупинитися; нудьгою, що її балакуча баронеса навіяла на сеньйора Голядкіна, заразився і наш молодий поет: дуже цікаве явище психологічного зв’язку, я не раз спостерігав його у своїх «пацієнтів». Із притаманною мені простотою, а це дуже важлива риса, apanage[78] для світської людини, я взяв його за плечі й струсонув із такою силою, що він тут же розплющив очі. Щоправда, бесіда, після цього прикрого випадку, mésaventure, вичахла й припинилася, відтак, щоби допомогти розмові розгорітися знову, я почав бесіду про вишуканий тютюн. І влучив у яблучко: Бібілоні пожвавішав. Понишпоривши у внутрішніх кишенях своєї куртки, він вийняв гамбурзьку сигару і, не наважуючись запропонувати її мені, заявив, що придбав її, щоби викурити сьогодні ввечері у салоні. Мені було доволі легко розгадати цей нехитрий прийомчик. Я дуже прихильно прийняв сигару, буквально вихопивши її з рук молодика, і тої ж миті її розкурив. Мені здалося, що, як тільки я це зробив, Бібілоні охопив якийсь дуже прикрий спогад, принаймні саме так мені зчитався вираз його лиця, бо я ще й надзвичайно тонкий фізіономіст. Відтак, зручно вмостившись у кріслі, пускаючи хмари блакитного диму, я попросив його розповісти про свої поетичні здобутки. Темношкіре обличчя засвітилося від утіхи. Я вислухав стару як світ історію про долю літератора, який протистоїть буржуазним смакам і пливе по життю, немов по бурхливому морю, прилаштувавши на спині фантастичну, казкову мрію[79]. Родина Бібілоні, багато років віддавши фармакопеї та життю в горах, все ж таки змогла залишити кордони Катамарки і переїхати у Банкаларі. Там і народився наш поет. Його першим учителем стала сама Природа: з одного боку — батьківські сільськогосподарські угіддя, а з другого — прилеглі курники, які він так любив відвідувати, коли був дитиною… у темні безмісячні ночі, озброївшись вудкою, щоб ловити курей. Після вкрай нелегкого навчання у початковій школі, що знаходилася за двадцять чотири кілометри від дому, поет повернувся до рідних полів і просторів; він познайомився з благодатними і клопіткими радощами роботи на землі, які заслуговують значно більшого визнання, ніж усього лише чиїсь-то бездумні оплески. Несподівано автора врятувало журі літературного конкурсу «Косинус Вулкан»: його книгу «Катамаркеняс (спогади з провінції)» було відзначено нагородою. Грошова премія дала змогу молодикові помандрувати рідними краями, що їх він із такою любов’ю був описав. А тепер він, зібравши щедрий урожай романсів та вільянсіко[80], повертався до свого рідного Банкаларі.
67
Пуффендорф — свідомо неправильне написання прізвища Пуфендорф; ідеться про Самуїла Пуфендорфа (1632—1694), юриста й історика, «метод» якого дуже близький до методу дона Ісидро. Потрапивши у восьмимісячний полон (він був гувернером сина данського посла при дворі короля Швеції), Пуфендорф, який не мав з собою ніяких книг, з пам’яті відтворив кілька трактатів, зокрема Гоббса, а тоді на основі цих відтворених трактатів сформулював суму аксіом, з яких вивів основні принципи юриспруденції, на яких базується сучасна європейська правова система. Особа Пуфендорфа в «Шести головоломках…» — складна метафора. Треба мати на увазі, що Пуфендорф, будучи ув’язненим, як Ісидро, приносив користь правосуддю. В зеніті слави він багато їздив із просвітницькою метою з лекціями про закон і право. Але, з огляду на величезну славу Пуфендорфа, Європою їздило не менше як кілька десятків самозванців-аферистів, які називалися його іменем. Щодо прізвища Дювернуа, то наприкінці XIX — на поч. XX ст. «Дювернуа» було на сотнях афіш по цілій Європі: Шарль-Жак, Фридерік-Ніколя, Віктор-Альфонс, Єдмон, Анрі, Жан-Батист, Шарль, Шарль-Франсуа і так далі — члени однієї родини: музиканти, композитори, співаки і т. д. Відтак «баронеса Пуффендорф-Дювернуа» сприймалося читачами-сучасниками «Шести головоломок…» як однозначна фальшивка, прізвище в дусі водевілів.
70
Пор.: «Сон Сарм’єнто» з Борхесової «Книги снів»; «У Неаполі, після сходження на Везувій, тривоги дня викликали вночі жахливі кошмари замість сну, якого я так потребував…» (Д. Ф. Сарм’єнто, «Спогади про провінцію», 1851).
71
Бріндізі — місто на півдні Італії, важливий пасажирський, торговий і військовий порт на Адріатиці, заснування якого приписується другові Одіссея — Діомедові; одне з найдревніших міст Європи.
72
Ернест Ренан (1823—1892) — французький дослідник Близького Сходу, знавець древніх мов і цивілізацій, письменник, історик, філолог і філософ. Збирався стати священиком, навчався в Сорбонні та знаменитій семінарії св. Сульпіція. У 1845 р. втратив віру. Цей період свого життя Ренан описав у «Спогадах про дитинство і юність» (1883), де є фрагмент, відомий як «молитва на Акрополі».
73
Прізвище-фальшивка, натяк на Хуана Антоніо Бібілоні (1860—1933), аргентинського юриста і політичного діяча іспанського походження, федерального інспектора тюрем у провінції Буенос-Айрес, автора проекту реформи Цивільного кодексу Аргентини (1926).
74
Анаграма; в оригінальному написанні — Kosinus Vulkan. Це анаграма до Nikolaus von Kues, тобто Микола Кузанський, Микола Кузанець. Кузанус (справжнє ім’я — Ніколаус Кребс, нім. Nicolaus Krebs, Chrifftz, лат. Nicolaus Cusanus; 1401—1464) — німецький теолог, доктор канонічного права, католицький кардинал, філософ, юрист, математик. Кузанський був одним із перших творців нового сучасного способу мислення, що почав формуватися на межі Середньовіччя та Ренесансу. Гра авторів «Головоломок…» із читачем полягає, зокрема, в тому, що рідне село Миколи Кузанського прославилося своїми виноградниками і краєвидами, оскільки було розташоване в надзвичайно мальовничому місці на березі річки Мозель.
75
Домінго Фаустіно Сарм’єнто (1811—1888) — один із президентів Аргентини, масон, педагог, письменник і журналіст, намагався модернізувати країну; його реформи опиралися на стимулювання притоку в Аргентину білих емігрантів, насамперед із Італії, Франції, Великобританії, а також на обмеження так званої «кольорової» еміграції. Сарм'єнто ініціював геноцид проти індіанців та гаучо і переслідування метисів. Тут — натяк на його книгу «Спогади про провінцію» (1851), яку Борхес у своїй передмові (1943) назвав «невичерпною книгою», а самого Сарм'єнто — «одиноким апостолом майбутнього». Борхес написав про Сарм’єнто кілька есе і присвятив йому вірш (1964), що вважається хрестоматійним. Біографічний аспект; Джейн Арнетт де Хейзлем, прабабця Борхеса, родом із графства Стаффордшир (Великобританія), Фанні Хейзлем де Борхес — бабця Борхеса, теж британка, Кароліна Хейзлем де Суарес — двоюрідна бабця Борхеса по лінії батька; батько Борхеса дуже гордився своїм англосаксонським походженням, був перекладачем і глибоким знавцем англосаксонської культури та англомовної літератури, а також великим прихильником Сарм'єнто. Крім того, тут і далі — натяк на «Роботи і дні» Гесіода.
76
Хосе Фйораванті (1896—1977) — аргентинський скульптор, відомий так званим методом «прямого різьблення», без використання макетів. Тут, очевидно, — натяк на його скульптуру «Пам’ятник національному прапору» в Росаріо-де-Санта-Фе (1957, у співпраці з Альфредо Бігатті).
77
Хосе Хуліан Марті-і-Перес (1853—1895) — кубинський поет, публіцист і революціонер, лідер визвольного руху за звільнення Куби від іспанського поневолення. Кубинці вважають його національним героєм і називають «Апостолом незалежності». У літературних колах відомий як батько модернізму.
78
З франц. — земельне володіння і (або) грошове утримання, що його надавали у Франції та деяких інших європейських монархіях некоронованим членам королівської сім’ї. Тут — щось цілком безумовне, абсолютно належне, таке, що не підлягає обговоренню.
80
З ісп. villancico, від villa — село. Вільянсіко — пісенно-танцювальний жанр, який був дуже популярним в Іспанії в XV—XVI ст. У той час вільянсіко майже точно повторює італійську балату. Але в різні періоди вільянсіко називалися різні речі: від чотириголосих вільянсіко — і до сольних пісень у супроводі віуели. Тут, очевидно, йдеться про специфічну різдвяну пісню, українським аналогом було б щось середнє між коломийкою і колядкою.