Ми перейшли до вагону-ресторану; бідному Голядкіну довелося сісти біля баронеси, ми з падре Брауном розмістилися навпроти за тим же столом. Зовнішність у священика була невиразною: темне волосся, пласке округле обличчя. Проте я дивився на нього з дещицею заздрощів. Ми мали нещастя позбутися наївної дитячої віри, а тепер не можемо видобути з нашого холодного розуму і здорового глузду той цілющий бальзам, яким лікує своїх мирян церква. Проте скажіть, чи багато користі має наше століття — це сивоволосе, перенасичене дитя — від глибокого скептицизму Анатоля Франса[81] і Жуліо Дантаса[82]? Усім нам, вельмишановний Пароді, так не вистачає хоч краплини наївності та простоти…
Я тільки доволі туманно пригадую те, про що йшла мова того вечора. Баронеса постійно опоряджала виріз своєї сукні, пояснюючи це нестерпною спекою, і весь час норовила притулитися до Голядкіна — звичайно, щоби привернути до себе мою увагу.
Голядкін радше не звик до такого поводження, він марно намагався хоч трохи відсторонитися, чудово розуміючи, яка плюгава роль була йому відведена, відтак нервово починав говорити на теми, які насправді абсолютно нікого не цікавили, — наприклад, що ціни на діаманти скоро впадуть і що неможливо підмінити справжній діамант підробкою, розкриваючи різні фахові деталі. Падре Браун, який, здається, забув, що перебуває у вагоні-ресторані дорогого експресу, а не серед своїх парафіян, раз по раз повторював парадоксальну істину, що спочатку потрібно звести зі світу душу, щоби згодом її врятувати, — а це ж низькопробні візантійські фокуси, які заяложують істинний сенс Євангелія.
Noblesse oblige[83] — якби я далі ігнорував еротичні натяки баронеси, я би виставив себе у дуже непривабливому світлі; цієї ж ночі я прослизнув до її купе, присів, прихилив до дверей свою мрійливу голову, зазираючи одним оком у щілину в дверях, і тихесенько замугикав «Mon ami Pierrot»[84]. Я дозволив собі блаженство цієї паузи, бо це наче перепочинок воїна посеред життєвої баталії, однак мене повернув до дійсності полковник Херрапо, що все ще перебував у полоні печерного пуританства. Так-так, це той самий бородатий дідуган — реліквія, що вціліла ще з часів піратської війни на Кубі. Він схопив мене за плечі, відірвав від підлоги, досить високо підніс мене над землею, а тоді поставив перед дверима чоловічого туалету. Моя реакція була блискавичною: я зайшов туди, гримнув дверима, зачиняючи їх за собою просто в нього перед носом, і просидів там майже дві години, намагаючись не прислухатися до потоку лайки, яку він вивергав ламаною іспанською мовою. Я вийшов зі свого прихистку лише тоді, коли шлях до відступу звільнився. «Дорога вільна!» — подумки заволав я і кинувся до себе в купе. Але богиня Несподіванка, вочевидь, не хотіла зі мною розлучатися так просто. У купе на мене чекала баронеса. І вона кинулася мені назустріч. У глибині купе я зауважив сеньйора Голядкіна, який одягався у свій піджак. Баронеса зрозуміла — із притаманною жінкам інтуїцією, що присутність Голядкіна руйнує інтимну атмосферу, таку важливу для кожної закоханої пари. І вона пішла, не промовивши до нього жодного слова. Я себе знаю добре: якби я у цю хвилину зустрівся з полковником, все закінчилося б дуеллю. Але в поїзді такі події насправді вкрай недоречні. Крім того, хоч мені й гірко це визнавати, дуелі залишилися в минулому. Я вирішив, що найкраще — це лягти спати.
81
Анатоль Франс (справжнє ім’я — Жак Анатоль Франсуа Тібо, 1844—1924) — французький письменник, літературний критик. Лауреат Нобелівської премії з літератури за 1921 р. Антиклерикал (випускник єзуїтського коледжу), автор гострополітичних соціальних та сатиричних романів.
82
Жуліо Дантас (1876—1962) — португальський письменник, дипломат, політик і журналіст. Серед його творів — сатирична комедія «Вечеря кардиналів» (1902), перекладена понад 25-ма мовами, шедевр португальського театру всіх часів.
83
З франц. — «шляхетне походження зобов’язує», тобто влада і статус накладають відповідальність. Автором цієї формули є Оноре де Бальзак, до 1835 р. цього вислову не існувало.
84
Йдеться про слова з пісні «Au clair de la lune» (з франц. буквально — «У сяйві місяця»). Це французька народна пісня XVIII ст., одна із всесвітньо відомих колискових.