Наскільки велика ця дивна піддатливість та послужливість єврейської натури! Моє повернення зруйнувало якісь (не знаю які, проте, звичайно, безпідставні) плани сеньйора Голядкіна. Одначе він тут же почав засипати мене знаками уваги і буквально нав’язав мені у подарунок сигару «Аванті».
Наступного дня всі були в поганому гуморі. Я завжди дуже тонко реагую на емоційну атмосферу, тож вирішив підняти настрій своїм сусідам за столом: розказав кілька веселих історій із життя Роберто Пайро[85] і прочитав дуже дотепну епіграму на честь Маркоса Састре[86]. Сеньйорі Пуффендорф-Дювернуа, яку дуже розчарували вчорашні невдачі, ледве вдавалося приховувати роздратування; звичайно ж, чутки про її mésaventure[87] дійшли до вух падре Брауна; священик влаштував їй украй сувору розмову, що було не дуже до лиця представникові церкви.
Після сніданку я все ж таки втер носа полковникові Херрапо. Аби продемонструвати йому, що його faux pas[88] не зіпсував наших чудових відносин, я пригостив його сигарою «Аванті» від Голядкіна і навіть не відмовив собі у приємності прикурити йому сигару. Оце називається дати ляпаса в білій рукавичці!
Цього вечора, а то був мій третій вечір у цьому поїзді, юний Бібілоні надзвичайно мене розчарував. Я збирався розповісти йому про власні любовні пригоди, розказати історійки, що їх переважно не довіряють комусь першому-ліпшому, однак у купе його не було. У мене виникли неприємні підозри: чи, бува, молодий мулат не пішов до купе баронеси Пуффендорф? Іноді я стаю подібним до Шерлока Голмса; ось і зараз я спритно відволік увагу вартового, підсунувши йому унікальну парагвайську монету, і спробував, наче справжня собака Баскервілів, почути та побачити все, що діялося на території нашого вагона. (До речі, полковник дуже рано пішов до себе). Щоправда, я переконався лишень в одному: довкола панували морок і мертва тиша. Все ж я не довго нудьгував, чекаючи. На мій превеликий подив, відкрилися двері купе падре Брауна — і звідти вислизнула баронеса. На якусь мить я перестав панувати над собою, і це можна пробачити людині, в чиїх жилах тече гаряча кров роду Монтенегро. На щастя, я дуже швидко зметикував, що і до чого. Баронеса ходила сповідатися. Зачіска її розкошлалася, а одяг — яскраво-червоний пеньюар, розшитий срібними балеринами та золотими паяцами, — був більш ніж легким. На лиці у баронеси не було макіяжу, а оскільки в будь-якій ситуації ця дама залишалася справжньою жінкою, вона прошмигнула до себе, щоб я часом не побачив її без звичної маски. Я розкурив препогану сигару від молодого поета Бібілоні та прийняв філософське рішення йти спати.
Ще одна халепа сталася зі мною в моєму купе: сеньйор Голядкін іще навіть не збирався лягати. Я посміхнувся: ми провели разом тільки два дні, а цей непоказний сеньйор уже почав наслідувати мої богемні та світські звички, адже театри та клуби — це щоразу безсонні ночі. З новою роллю, як ви розумієте, він справлявся кепсько. Голядкін виглядав розгубленим і неуважним, він нервував. Хоч я вже позіхав і мені злипалися очі, він почав розповідати у всіх подробицях свою сіреньку, та, можливо, апокрифічну біографію. Сказав, що був конюхом, а пізніше — коханцем княгині Клавдії Федорівни. З цинічністю, яка нагадала мені найризикованіші сторінки з роману «Жіль Блаз із Сантільяни»[89], він зізнався, що зрадив довіру княгині та її сповідника падре Абрамовича і вкрав у неї величезний діамант, рівних якому немає; тільки деякі огріхи ограновування не дозволяли йому вважатися найдорожчим у світі. Двадцять років віддаляли Голядкіна від тої ночі пристрасних любощів, коли він вчинив крадіжку і втік. За цей час червоною хвилею революції з царської Росії викинуло і пограбовану княгиню, і зрадливого конюха-коханця. Як тільки він перетнув кордон, почалася потрійна одіссея: княгиня шукала засобів для існування, Голядкін шукав княгиню, щоби повернути їй діамант, а міжнародна банда грабіжників, які також шукали діамант, дихала в спину Голядкіну.
86
Маркос Састре (1808—1887) — аргентинський письменник, педагог, представник так званого «покоління 1837».
89
Йдеться про монументальний чотиритомний роман Алена Рене Лесажа (1668—1747) — «Пригоди Жіль Блаза із Сантільяни».