Я з полегкістю зітхнув і відчинив вікно.
Світло. Свіжість. Божевільний вранішній щебет птахів. Туманний світанок — такі бувають тільки у перші дні січня. Ще сонний, ще ніби загорнутий в імлаву ясу білосніжний ранок.
Від ранкової поезії я моментально повернувся до прози життя: в мої двері постукали. Я відчинив. Переді мною стояв помічник комісара Грондони. Він запитав, що я роблю в цьому купе, а тоді, не дочекавшись відповіді, запропонував пройти за ним до мого власного купе. Я завжди і всюди орієнтувався, як жайвір. Вам це, можливо, видасться дуже дивним, однак моє купе виявилося відразу поряд. Там усе було перекинуто догори дриґом. Щоправда, Грондона не повірив у щирість мого здивування. Допіру пізніше я дізнався про те, про що ви вже, звичайно, прочитали у газетах. Сеньйора Голядкіна викинули з потяга. Охоронець, який супроводжував експрес, почув його крик і здійняв тривогу. Поліцейські сіли у поїзд у Сан-Мартіні. Мене звинувачували всі, навіть баронеса, причому я впевнений, що хто-хто, а вона це робила заради помсти. Проте мушу сказати, що у цій справі спостережливість мене не підвела: доки тривала вся ця поліцейська колотнеча, я зауважив, що полковник уночі зголив бороду.
За тиждень Монтенегро з’явився у виправній тюрмі знову. Дорогою, залишившись на самоті у фургоні для арештантів, він придумав не менше ніж чотирнадцять комічних історій і згадав сім акровіршів Гарсіа Лорки, щоби просвітити цими знаннями свого нового підопічного — habitué[97] камери двісті сімдесят три Ісидро Пароді; але норовливий і впертий перукар не бажав його слухати, натомість відразу ж вийняв з-під арештантської шапочки заяложену колоду карт і запропонував Монтенегро (точніше, примусив його) зіграти з ним удвох.
— Я готовий у будь-яку хвилину зіграти в карти, — зауважив Монтенегро. — У родовому гнізді моїх предків, в замку зі шпилястими башточками, що подвоюються, милуючись на своє відображення у водах Ріо Парана[98], я дозволяв собі спускатися аж до гамірного та грубого товариства гаучо і любив проводити з ними свій вільний час. Звичайно, мій особистий закон (чесна гра понад усе) зробив мене грозою найдосвідченіших картярів Дельти.
Та вже невдовзі Монтенегро, який ущент програв в обох партіях, визнав, що аж настільки проста гра не змогла повністю заполонити увагу такої людини, як він, — палкого прихильника подорожей залізницею та bridge.
Пароді, не дивлячись на нього, промовив:
— Послухайте, щоби віддячити за цей урок гри, що його я отримав від вас, — я, старий чоловік, уже не здатний позмагатися навіть із жалюгідним невдахою, хочу розповісти вам одну історію. Це історія одного дуже сміливого, але надзвичайно нещасного чоловіка, якого я безмежно поважаю.
— Я надзвичайно шаную ваші почуття, дорогий Пароді, — сказав Монтенегро з незворушним виглядом і закурив цигарку з його пачки «Сублімес». — Вони роблять вам честь.
— Ой ні-ні, друже мій, я зовсім не вас маю на увазі. Йдеться про незнайомого мені сеньйора, вихідця з Росії, який був чи то конюхом, чи то слугою в однієї знатної дами і який заволодів безцінним діамантом; дама була княгинею, одначе любов має свої закони… У юнака від удачі, від того, що йому раптом так пощастило, запаморочилося в голові, він піддався спокусі (ну але хто ж не піддається спокусі?), відтак украв діамант і втік. А коли він розкаявся, було вже надто пізно. Неймовірних масштабів революція розкидала його і княгиню по різних куточках світу. Спочатку він потрапив до Південної Африки, потім — до Бразилії; до того ж нещасного переслідувала банда грабіжників, щоби заволодіти діамантом. Із грабунком їм довго не щастило: цей чоловік вдавався до неймовірних хитрощів, переховуючи скарб; тепер діамант був потрібний не йому самому, він прагнув повернути його сеньйорі. Після багатьох років поневірянь сеньйор дізнався, що княгиня живе у Буенос-Айресі; вирушати з діамантом до Аргентини було вкрай небезпечно, проте він пішов на ризик. Грабіжники сіли в той самий поїзд і в той же вагон, що й він; один переодягнувся священиком, другий — військовим, третій виступав у ролі провінційного поета, четверта зі зловмисників — загримована жінка.
Серед пасажирів був один наш співвітчизник, чоловік певною мірою божевільний, за професією актор. Він, провівши ціле своє життя серед загримованих людей, нічого дивного у своїх супутниках не побачив… При тому що комедія була зіграна вельми грубо. Та й компанія підібралася аж занадто мальовнича. Священик — той запозичив своє ім’я з журналів про Ніка Картера[99], поет — той народився у Катамарці[100], сеньйора — та придумала називатися баронесою, мабуть, лише тому, що до справи була причетна княгиня; та й старий полковник — адже він уночі зголив собі бороду, причому був здатний, якщо вірити сказаному вами, підняти вас «дуже високо» (тоді як ви важите приблизно вісімдесят кілограмів), а потім заштовхати вас до туалету.
98
Родинний дім у м. Парана (провінція Ентре-Ріос), де народився батько Борхеса, — «замок зі шпилястими башточками».
99
Нік Картер — популярний персонаж масової культури, детектив з американських дешевих «романів з продовженням». Перша історія про Ніка Картера була опублікована в 1886 р., до 1952 р. було видано понад вісім тисяч історій, об’єднаних головним героєм — Ніком Картером.