П’ятого вересня, ближче до вечора, до камери номер двісті сімдесят три увійшов відвідувач у плащі, з траурною стрічкою на рукаві. Щойно переступивши поріг, він відразу ж заговорив, причому — за всіма правилами цвинтарної пишномовності; водночас дон Ісидро зауважив, що гість чимось надзвичайно стривожений.
— Ось я перед вами, розпростертий, наче сонце в мить, коли воно сідає за обрій, — Хосе Форменто сумно махнув рукою в бік віконця, яке виходило на пральню. — Ви можете наректи мене Юдою, сказати, що я задурюю собі голову якимись громадськими справами, тоді як мій Учитель зазнає переслідувань. Але я керуюся геть іншими мотивами. Я прийшов просити вас, навіть благати, щоби ви задіяли всі зв’язки, які напрацювали, багато років перебуваючи настільки близько до представників владної верхівки. Без любові милосердя неможливе. Як сказав Карлос Англада у своєму «Посланні до сільського парубка», щоб розібратися у тракторі, потрібно полюбити трактор. Щоби зрозуміти Карлоса Англада, потрібно полюбити Карлоса Англада. Не думаю, що книги самого Маестро допоможуть вам розгадати таємницю злочину, а тому я приніс вам примірник своєї праці «Шлях Карлоса Англада». Ця людина завжди заводила у тупик критиків, а тепер ще й надзвичайно зацікавила поліцію, проте для мене він — усього лише вкрай імпульсивний індивідуум, зовсім як мала дитина.
Форменто навмання відкрив книжку і подав Пароді. Дон Ісидро побачив фотографію Карлоса Англада: життєрадісний зовсім лисий чоловік у дурнуватому дитячому матроському костюмчику.
— Безумовно, ви пречудовий фотограф, але зараз я потребую зовсім іншого, розкажіть-но мені, що ж усе-таки сталося ввечері двадцять дев’ятого числа. Мені хочеться знати, хто саме там був, хто що робив і хто як себе поводив. Я вже читав статті Молінарі; він не дурний, у його мізках не такий уже й хаос, як може здаватися; проте від його описів, від цілої купи зайвих деталей починає паморочитися в голові. Ану, юначе, давайте: зосередьтеся — і розкажіть мені все до ладу.
— Добре, але це буде експромт, точніше кажучи, моментальне фото. Двадцять четвертого числа ми всі приїхали на ферму. Довкола — мир та спокій. Сеньйора Маріанна (у костюмі для верхової їзди від Редферна, у пончо від Пату, у чобітках від Гермеса, у косметиці «Плейн айр» від Елізабет Арден) зустріла нас, як завжди, зі щирою радістю. Англада і Монтенегро дуетом завели довгу суперечку про заходи сонця. Англада стверджував, що виразність будь-якого заходу сонця блякне перед яскравими фарами автомашини, які вгризаються в щебінь на дорозі. Монтенегро казав, що жоден захід сонця не зрівняється з красою сонетів великого уродженця Мантуї[122]. Врешті войовнича затятість сперечальників була втоплена у вермуті. Сеньйор Мануель Муньягоррі, приємно вражений манерами Монтенегро, здається, навіть змирився з нашою навалою.
Рівно о восьмій гувернантка (примітивна і груба блондинка, оце вже мені повірте) привела Пампу — єдиного нащадка цієї щасливої пари. Хлопчик був одягнутий у штани чирипа[123], а на поясі в нього висів кинджал, як це прийнято у гаучо. Сеньйора Маріанна, стоячи на найвищому щаблі сходів, простягнула до дитини руки, хлопчик кинувся в ніжні обійми матері. Незабутнє видовище, причому повторювалося воно кожного вечора: як доказ, що світськість та богемний спосіб життя господині не стає на заваді міцним родинним зв’язкам. Потім гувернантка забрала Пампу. Муньягоррі пояснив, що вся його педагогіка зводиться до однієї заповіді мудрого Соломона: якщо поскупишся на різку, то зіпсуєш дитину. Я думаю, щоби змусити хлопчика повсякдень носити чирипа та кинджал, він мусив застосовувати різку з цієї заповіді на практиці. Двадцять дев’ятого, саме в момент заходу сонця, ми розташувалися на терасі й спостерігали прекрасне і величне видовище: попри нас гнали з пасовища стадо биків. За цю сільську сценку ми мали би бути вдячні сеньйорі Маріанні. Чесно кажучи, якби не вона, це, а також усі інші наші незабутні враження були би неможливими. Бо, якщо говорити відверто і з чоловічою прямотою, сеньйора Муньягоррі важко було б назвати гостинним та привітним господарем (хоч він, безумовно, прекрасний господар ранчо). Він майже ніколи не був до нас уважним, віддаючи перевагу спілкуванню з управителями або пеонами[124], і його більше хвилювала сільськогосподарська виставка в Палермо, що мала відбутися вже незабаром, ніж містичне злиття Природи й Мистецтва — тобто пампи й Карлоса Англада; у сеньйора Муньягоррі всі мали працювати, все мало приносити прибуток. Отже, внизу суцільним потоком рухалася цілком темна, аж чорна маса тварин, тіні в променях помираючого сонця, а нагорі, на терасі, сиділи люди, і їхня розмова ставала дедалі пристраснішою та все більш цікавою. Як тільки Монтенегро кидав якесь зауваження щодо величної краси биків, тої ж миті в Англада прокидалася гра уяви, і мозок починав працювати на повну силу. Маестро зірвався на ноги і подарував нам одну з тих життєдайно-цілющих ліричних імпровізацій, які однаково цікаві як для історика, так і для лінгвіста, як для холодного раціоналіста, так і для пристрасного мрійника. Він сказав, що в попередні століття бики вважалися священними тваринами, а ще раніше вони були як жерці та володарі, а до того — і взагалі богами. Сказав, що ось це сонце, яке в цю мить осяває биків, що проходять повз нашу терасу, сотні років тому на Криті осявало процесію нещасних, рокованих на страту за зневагу до бика. Ще Маестро розповідав про людей, які купалися в гарячій крові биків, щоб здобути безсмертя. Монтенегро хотів розповісти про кривавий спектакль за участю сп’янілих від алкоголю биків, що його він бачив на арені у місті Нім (під палючим сонцем Провансу), але тут Муньягоррі, який не терпів квітчастої пишномовності й пафосу, сказав, що Англада знається на биках не краще, ніж базарна перекупка. Розсівшись, наче на троні, у величезному плетеному кріслі, він заявив, що сам виріс серед биків, а тому краще, ніж будь-хто інший, знає, що бики — мирні та навіть лякливі тварини, одначе страшенно нахабні. Кажучи це, він не зводив очей з Англада, так ніби хотів його загіпнотизувати. Хочу підкреслити, що ми з Монтенегро залишили поета та Муньягоррі в розпалі суперечки. Ми пішли за незрівнянною господинею цієї вілли, щоби помилуватися новим електричним двигуном. Потім пролунав гонг, скликаючи на обід, і ми зібралися у їдальні, причому я встиг спожити телятину швидше, ніж до нас приєдналися оті наші затяті сперечальники. Звичайно, переміг Маестро, тож Муньягоррі під час обіду сидів насуплений, роздратований і не зронив жодного слова.
122
У Мантуї народився Вергілій. Але він не писав сонетів. Сонет як жанр виник приблизно через 1300 років після його смерті.
123
Широкі чоловічі безшовні штани з одного суцільного полотна тканини. Традиційні для представників андської культури чирипа.
124
В Аргентині — робітник на плантаціях, зайнятий у великому господарстві землевласника за право користуватися ділянкою землі.