Рікардо — надія Аргентини, його розповідь про графиню Чінчон — це археологічне дослідження плюс специфічний неофутуристичний дрож. Мені мимохіть напрошується порівняння з фоліантами Ганді, Левена, Гроссо, Радаеллі. На щастя, наш першопроходець не самотній, Елісео Рекена[149], його самовідданий молочний брат, іде слідом за ним і надихає на небезпечні мандри. Змальовуючи портрет вірного супутника Рікардо, я буду лаконічним, наче удар кулака: будь-який великий романіст займається насамперед центральними постатями роману, при цьому другорядні фігури щоразу залишає перам меншого масштабу[150]. Рекена (звичайно, він заслуговує на повагу як factotum[151]) — один із численних позашлюбних дітей Командора; він не гірший і не кращий за інших. Ні, неправда! У нього є яскрава риса, яка вирізняє його на тлі решти: він із незрозумілих причин схиляється перед Рікардо. А тепер у кут зору і фокус моєї лінзи потрапляє персонаж, пов’язаний з грошима та біржею. Я зриваю з нього маску — і ось перед вами Джованні Кроче[152], управитель при Командорі. Його вороги зводять наклеп, наче він — уродженець Ріохи[153], наче його справжнє ім’я — Хуан Крус. Одначе ні, це неправда; його патріотизм загальновідомий, його вірність і відданість Командорові незламні, а ще в нього дуже неприємний акцент. Командор Санджакомо, Рікардо Санджакомо, Елісео Рекена, Джованні Кроче — ось квартет чоловіків; і саме з ними Пуміта провела останні дні. Буде справедливо, якщо я залишу безіменною юрму найманих робітників — садівників, пеонів, конюхів, масажистів…
Маріанна не витримала і знову втрутилася:
— І після всього цього ти далі казатимеш, що не заздриш і не зловтішаєшся? Ти навіть словом не обмовився про Маріо! Адже він жив зовсім коло нас, жив у своїй кімнаті, яка під саму стелю завалена книжками, і він здатний зрозуміти небанальну жінку, він спроможний вирізнити її на загальному вульгарному тлі, він з абсолютною певністю не почне марнувати час на дурні листи, наче останній кретин. Ти ж і сам слухав його, роззявивши рота, ти ані слова не наважився втулити, щоб не осоромитися. Це просто жахіття — скільки всього він знає!
— Так і є, я біля нього переважно мовчу. Доктор Маріо Бонфанті — іспаніст, і також приписаний до володінь Командора. Він опублікував адаптований для дорослих варіант «Пісні про мого Сіда», а тепер думає, як переробити в стилі гаучо «Самотності» Гонгори[154], а також як ввести туди, наприклад, пияків та наші аргентинські колодязі-хагуелі[155], попони з овечих шкур або з видри.
— Доне Англада, мені вже в очах темніє від цієї вашої літературщини, — сказав Пароді. — Якщо хочете, щоб я чимось вам допоміг, переходьте нарешті до нещасної покійниці, вашої родички. Адже мені однаково доведеться вислухати цілу історію до кінця.
— Ви, як ті критики, — також не здатні оцінити мій стиль. Великий майстер пензля, я маю на увазі Пікассо, головну увагу приділяє фону картини, а центральну фігуру відсуває аж до лінії горизонту. Таким є і мій стратегічний план. Спочатку я хочу змалювати портрети статистів — Бонфанті та йому подібних, а потім усі зусилля зосередити на Пуміті Руїс Вільяальба, corpus delicti[156]: пластичний хірург ніколи не залишає видимих шрамів. Пуміта, пустотлива, наче Ефеб, безтурботно-прекрасна, слугувала всього лише тлом: її функцією було відтіняти звитяжну вроду моєї дружини. Пуміта померла, але в нашій пам’яті ця її функція залишається на безумовній висоті.
Однак зараз мій пензлик зробить штрих у стилі гіньйолю[157]: двадцять третього червня ввечері, після застілля, вона сміялася і жартувала, насолоджувалася своєю пишномовністю. Двадцять четвертого червня вона лежала отруєна у своїй спальні. І сліпий випадок (а його ніхто не стане називати джентльменом) розпорядився так, що саме моя дружина знайшла її тіло.
Двадцять третього числа, у переддень своєї смерті, Пуміта тричі спостерігала за тим, як помирає Еміль Яннінгс[158] — це були дуже недосконалі, але заслужені копії фільмів «Державна зрада», «Голубий ангел» та «Останній наказ».
Маріанна запропонувала поїхати до клубу «Pathé-Baby», на зворотному шляху вони з Маріо Бонфанті сіли на заднє сидіння «роллс-ройса». Таким чином вони дали змогу Пуміті та Рікардо сісти спереду і остаточно помиритися, бо миритися Рікардо з Пумітою почали ще у напівтемряві кінозалу. Бонфанті поскаржився на відсутність Англада, який саме того дня вирішив попрацювати над «Науковою історією кіномистецтва», воліючи черпати безцінні матеріали зі своєї незрівнянної пам’яті — пам’яті істинного художника, не засміченої безпосередніми враженнями від фільмів, що чомусь завжди оманливі, неясні та непевні.
149
Коментатори Борхеса припускають, що «Елісео Рекена» — бо пророк Єлисей (арабською — аль-Яса), один із пророків, що згадуються і в Святому Письмі, і в Корані, — пророк із «подвійним духом», спадкоємець пророка Іллі. Рекена, очевидно, — бо Андрес Франсиско Рекена (1908—1952), домініканський письменник і журналіст, який написав і видав кілька романів, зокрема чи не найкращий свій роман — «Шляхи вогню» (1941); він широко обговорювався в Латинській Америці. Замолоду Рекена працював зокрема боксером і бійцем у боях без правил. Мав неоднозначну репутацію як людина, але бездоганну — як письменник і репортер. У 1940 р. працював як журналіст у Нью-Йорку, є відомості про те, що спершу був «літературним негром» при кількох видавництвах. На те, що співавтори «Шести головоломок…» натякають саме на Андреса Рекена, вказує цитата: «Письменник повинен усього себе віддавати творчості… головне — це вилити на папір плутанину, яка людину перетворює на людину». У 1952 р. убитий кілером, якого підіслав диктатор-президент Домініканської Республіки Трухильйо, бо Рекена мав мужність висміяти його у своєму останньому романі. Якщо автори «Головоломок…» мали на увазі саме Андреса Рекена, то ще один важливий мотив — мотив «літератур — молочних братів», властиво — іспаномовних літератур-пасинків. До 1967 р. латиноамериканські письменники за межами регіону були практично не відомі. Рекена з «Шести головоломок…» — спадкоємець Командора і «літературний негр».
152
Ще одне ім’я-фальшивка. Справжній Джованні Кроче (1557—1609) — італійський композитор (пізнє Відродження і раннє бароко). Жив у Венеції. Для Борхеса могло мати значення, з одного боку, те, що Кроче — один з небагатьох, хто писав музику для виконання її в костюмах і масках на венеційському карнавалі, а з іншого — що це абсолютно впізнаване ім’я в країнах, де поширена традиція карнавалу.
153
Одна з найпівнічніших провінцій Перу, яка має славу найбільш злочинного регіону країни.
154
Луїс де Гонгора-і-Арготе (1561—1627) — поет на межі іспанського Відродження і бароко, «іспанський Гомер». «Самотності» — найвідоміший твір Гонгори, незакінчений цикл поем (із задуманих чотирьох написані перша і початок другої, тематично це ідилічні образки з життя пастухів). Борхес упродовж усього життя багато писав про Гонгору.
155
Хагуель (регіоналізм) — криниця без закрайків, з якої відром виймають воду для худоби, або просто джерело зі штучним заглибленням, яке використовують для напування стада.
156
З лат., corpus delicti буквально — «тіло злочину», фактично — «речовий доказ». Римське право і середньовічна юриспруденція без «тіла злочину» не визнавали факту вбивства, при цьому саме тіло (а не, наприклад, мотив) було головним «ключем» при розкритті вбивства.
157
З франц. guignol; тут гіньйоль — п'єска чи окремі сценічні прийоми, в основі яких — зображення злочинів: вбивств, пограбувань, тортур, побиття тощо.
158
Еміль Яннінгс (справжнє ім’я — Теодор Фрідріх Еміль Яненц, 1884—1950) — великий німецький актор. Головні ролі в епоху німого кіно — в мелодрамах (кохання і злочини, страждання внаслідок приниження — «Голубий ангел», «Останній сміх»). Перший лауреат премії «Оскар» за найкращу чоловічу роль (1928). «Державна зрада» (Betrayal, 1929) — один із 5-ти німих фільмів, в яких Яннінгс знімався у США, нині повністю втрачений; «Голубий ангел» (1930) — кінодрама режисера Дж. фон Штернберга за мотивами роману Генріха Манна «Вчитель Гнус, або Кінець одного тирана». Штернберг називав цей фільм розповіддю про «падіння закоханого». «Останній наказ» (1928) — шедевр німого кіно (режисер Дж. фон Штернберг); 44-річний Яннінгс знявся там у головній ролі старого російського генерала — великого князя Сергія Олександровича. Лев Анедрєєв, режисер «фільму в фільмі», бажаючи принизити князя, а нині вбогого статиста, дає йому роль генерала в батальній сцені. Одна з колізій кінодрами «Останній наказ» (а це, по суті, кіно про кіно) стосується втрати головним героєм, Сергієм Олександровичем, відчуття реальності.