Запанувала мертва тиша. Минуло кілька хвилин; лише тоді Англада, хоч і зблід, усе ж наважився пропищати:
— Технічний нокаут. Першу колону детерміністів розгромлено. Ми нападаємо, а вони у паніці від нас втікають. Доки бачить око, поле бою всуціль всіяне зброєю та амуніцією.
— Можливо, хтось у цій суперечці навіть і переміг, але ти тут узагалі ні до чого, ти мовчав, як риба, — безжально, з металом у голосі відрізала Маріанна.
— Усе, про що ми тут розмовляємо, потрапляє в особливий записник; Командор привіз його із Салерно, — неуважно промовила Пуміта.
Кроче, вічно поглинутий господарськими та фінансовими справами, вирішив спрямувати розмову в інше русло:
— А що скаже наш товариш Елісео Рекена?
У відповідь пролунав пискливий голосок величезного молодика-альбіноса:
— Зараз я дуже занятий, адже Рікардо закінчує свій роман.
Рікардо зашарівся і сказав:
— Я працюю, наче віл, але Пуміта радить мені не поспішати.
— На твоєму місці я заховала б усі зошити до шухляди і не чіпала б їх дев’ять років, — зауважила Пуміта.
— Дев’ять років? — вигукнув Командор із таким обуренням, що здавалося, ніби зараз у нього почнеться серцевий напад. — Дев’ять років? Звичайно, Дантову «Комедію» опублікували всього лише п’ятсот років тому. А скільки вона чекала на оприлюднення?!
Із надзвичайно шляхетним виглядом Бонфанті поспішив підтримати Командора:
— Браво! Браво! Невпевненість — істинно гамлетівська риса, властивість північних народів. Римляни розуміли мистецтво геть інакше. Для них письмо — абсолютно гармонійне і надзвичайно природне заняття; це танок, а не якась варварська нудна принука; варвари намагаються монашим умертвінням плоті вбити всяку іскру натхнення, подаровану Мінервою.
Ці слова підхопив Командор:
— Той, хто не квапиться тут же занотовувати все, що прошмигує в його макітрі, — просто євнух із Сикстинської капели. Це не мужчина.
— Я також вважаю, що письменник повинен усього себе віддавати творчості, — заявив Рекена. — Але не варто боятися суперечностей, головне — це виливати на папір плутанину, яка людину перетворює на людину.
Втрутилася Маріанна:
— Ну, скажімо, коли я пишу листа до матері й починаю замислюватися, мені нічогісінько не спадає на думку, але коли я відчуваю порив і пишу під настрій, то виходить пречудово, ніби саме собою, і тут-таки заповнюються багато сторінок. Ти, Карлосе, навіть сам якось був сказав, ніби я — природжена письменниця.
— Послухай-но, Рікардо, — знову заговорила Пуміта, — ти все ж таки зваж на мою пораду. Я вважаю, що тобі потрібно сто разів подумати, перш ніж публікувати свої твори. Згадай Бустоса Домека[165] із Санта-Фе[166]; якось раз надрукували його оповідання, а потім з’ясувалося, що це взагалі не він написав, а Вільє де Ліль-Адан[167].
Рікардо різко їй відповів:
— Не минуло навіть і двох годин, як ми помирилися… А ти знову за своє…
— Заспокойтеся, Пуміто, — почав захищати його Рекена. — У романі нашого Рікардіто немає нічого від Вільє де Ліль-Адана.
— Ти просто не хочеш мене зрозуміти, Рікардо. Я кажу все це, бажаючи тобі добра. Сьогодні я дуже напружена, але завтра нам треба відверто поговорити.
Бонфанті, який прагнув закріпити свою перемогу, безапеляційно сказав:
— Рікардо занадто розважливий, щоби повестися на наживку новомодного мистецтва, яке відірвалося від наших латиноамериканських та іспанських коренів. Якщо письменник не відчуває, як у його жилах течуть життєдайні соки рідної землі, то він — déraciné[168].
— Я вас просто не впізнаю, Маріо, — промовив Командор. — Нарешті ви припинили своє блазенство. Справжнє мистецтво йде від землі. Цей закон спрацьовує завжди, найбільш благородне своє Маддалоні[169] я зберігаю на дні пивниці. По цілій Європі, навіть в Америці, шедеври великих майстрів зберігають у надійних підземеллях, щоб їх не знищили, скажімо, бомби. Минулого тижня один відомий археолог приніс мені маленьку теракотову пуму, що її він привіз із розкопок у Перу. Я заплатив за неї рівно її ціну — і тепер вона зберігається в мене в третій шухляді письмового столу.
— Як? Невже це справді крихітна пума? — здивовано підняла брови Пуміта.
— Ну, власне, — відповів Англада. — Ацтекам вдалося дещо передбачити. Але ми не можемо вимагати від них занадто багато. Хоч якими футуристами-розфутуристами вони не були, все ж оцінити функціональну красу, скажімо, нашої Маріанни ацтеки однаково не зуміли б.
165
Оноріо Бустос Домек (Нопогіо Bustos Domecq) — спільний псевдонім Хорхе Луїса Борхеса й Адольфо Бйоя Касареса; вигаданий автор збірки детективних оповідань «Шість головоломок для дона Ісидро Пароді» (1942), книг «Хроніки Бустоса Домека» (1967) і «Нові оповідання Бустоса Домека» (1977), написаних у співавторстві Борхесом і Касаресом. Бустос — прізвище прадіда Борхеса, Домек — прізвище бабусі Касареса по татові. Для обох Бустос Домек виявився дуже реальним, вони писали і говорили про нього як про окрему — третю — особу; мова творів Бустоса Домека не нагадує ані мови творів Борхеса, ані стилю Касареса. Крім усього, Борхес і Касарес створили «біографію» Бустоса Домека і, будучи послідовними у своїй містифікації, дали від його імені декілька інтерв’ю.
166
Гра Борхеса і Касареса полягає в тому, що міст, які називаються «Санта-Фе», в іспано- і португаломовному світі є близько півсотні, причому вони розташовані на трьох континентах, не рахуючи островів.
167
Продовження згаданої гри (довкола топонімів «Санта-Фе») Борхеса і Касареса: Вільє де Ліль-Адан — відоме в романському світі прізвище, тож «автором оповідань» міг би бути добрий десяток письменників із цим прізвищем. Однак насправді тут може йтися тільки про Огюста де Вільє де Ліль-Адана (1838—1889) — французького письменника і драматурга, якого Г. Ф. Лавкрафт в есе «Надприродний жах у літературі» називає серед найцікавіших і найважливіших «батьків» жанру «жахів», у зв’язку з цим особливо значиме оповідання «Тортури надією». Тексти Огюста де Вільє де Ліль-Адана є джерелом дуже багатьох прихованих цитат у книгах Бустоса Домека.
168
З франц. — людина, яка переселилася в чужу країну і при цьому втратила зв'язок з батьківщиною, тобто не просто емігрант, а, по суті, безбатченко.